Міла Іванцова - Живі книги

Замовила рис, рибне асорті та грецький салат. Сік. Каву.

В очікуванні обіду склала руки на столі, нахилила голову й заплющила очі. У пам’яті миттєво виникло море, – нереально синього кольору, – а на ньому вітрильник.

«На скільки вистачить грошей!» – промовила сама до себе Амалія й розплющила очі. Вона почула зі свого місця, хоч і не видно було з балкона, що дівчата з кимось розмовляють, і голоси їхні видалися збентеженими. А за хвилину підійшла Віра, і вираз її обличчя підтверджував існування якоїсь інтриги.

– Щось трапилося? – спитала Амалія.

– Та ні, але… Вам принесли передачу! – знизала плечима дівчина.

– Мені?

– Вам! – усміхнулася Віра загадково.

– Дивно. А що ж це за передача? Від кого?

– Кур’єр приніс пакунок, на ньому наша адреса і припис: «Передати пані письменниці».

– Ви нічого не плутаєте?

– Ні, он він ще чекає внизу, добре, що ви саме зайшли пообідати! То я його запрошу сюди чи ви спуститеся?

– Спущуся, – захвилювалася Амалія, не знаючи, що й думати, узяла сумочку й рушила сходами вниз.

Зовсім юний хлопець тримав у руках невеличку видовжену коробочку, схожу на упаковку від еклерів чи вафельного торту, а також якусь квитанцію, де вона мусила розписатися.

– А ви можете сказати, від кого це? – спитала вона в хлопця.

– Ні. Моя справа – доставка, і щоб не було нарікань від клієнтів.

– Дивно, – Амалія взяла до рук пакунок і похитала його. Їй здалося, що всередині щось булькнуло.

– До побачення! – мовив хлопець, і за мить за ним дзенькнув дзвіночок на дверях.

– Нічого собі! І що з цим робити? – розгублено глянула на дівчат.

– Мабуть, треба відкрити, – резонно порадила Аня.

Жінка розірвала цупкий папір, який огортав таки справді коробку від еклерів, і побачила невеличку пластикову пляшку з темною рідиною й написом від руки на білій квадратній етикетці « Вино з ожини. Домашнє ».

– Оце так! – хмикнула Аня. – Мабуть, то ваші шанувальники дізналися, що ви тут збираєте сюжети, і зробили такий презент інкогніто! Он іще й записка!

Крім пляшечки з вином, у пакунку лежав скручений трубочкою й перехоплений тонкою резинкою білий листок, а також аркуш із зошита, складений учетверо. Хоч як їй було цікаво, та Аня мусила бігти обслуговувати інших клієнтів, а Віра залишилася за барною стійкою спостерігати процес відкриттів.

Амалія розгорнула чотирикутник, прочитала кілька рядків, і брови її поповзли вгору.

Віра стрималася і нічого не спитала. Але жінка сама простягнула їй той аркуш. На ньому було старанно виведено:

«Шановна пані Амаліє, на жаль, не маю можливості особисто розповісти вам свої історії, тому надсилаю одну разом із тематичним дарунком – домашнім вином. Якщо буде на те ваша ласка, прочитайте й продегустуйте мій подарунок разом із тим незрячим паном.

– Шанувальниця?! – Очі Амалії округлилися.

– Ого! Нічого собі! – здивувалася Віра, хоч і була набагато стриманішою за Аню в проявах емоцій. – То треба негайно зателефонувати пану Віктору, як вважаєте?!

– Не знаю, чи це зручно – смикати людину, у нього, певне, свої справи, – промовила Амалія і раптом відчула, що в глибині душі була б рада такому несподіваному приводу знову побачити дивного чоловіка, з яким нещодавно «читала» містичну історію про гувернантку, хоча обговорення сюжету й не склалося.

Поки жінка аналізувала те, що відбулося, а заразом і власні відчуття щодо перспектив нового спільного читання, Віра вже набирала Віктора зі свого мобільного.

– Де? На Лук’янівці? Саме збиралися заїхати? То коли будете? Ну, от і добре! – Віра вимкнула слухавку і всміхнулася. – Хвилин за двадцять – двадцять п’ять буде.

Амалія знизала плечима, витягла із сумочки цигарки і мовчки рушила на вулицю.

Вона вдихала гіркий дим тонких цигарок, приправлений ментолом, і думала, що знову її життям керує хтось ззовні, вирішуючи за неї, що робити. Таке траплялося й раніше, але не напружувало, адже її буття вже багато років спрямовував Артур, і вона йому цілком довіряла. А кому їй іще було довіряти? Батько помер, коли вона була школяркою. Мама раділа, що донька навчається в столиці, хоч і рано вискочила заміж, але ж за свого, за надійного… А коли мама за кілька місяців згоріла від раку, у неї зовсім нікого не лишилося. Крім Артура. Їхні долі сплелися і довго йшли в одному напрямку, аж поки…

Зараз вона сама намагалася визначати вектори, якось наповнювати та спрямовувати свої дні, але в глибині д уші відчувала, що це в неї доволі погано виходить. Інколи навіть здавалося, що вона існує десь в іншому вимірі, ніж усі люди навколо, які кудись мчать, щось роблять, киплять емоціями, і далеко не завжди позитивними. Натомість вона останні місяці плавала, як утомлена бджола в сиропі, байдужа до того, що відбувалося навколо, і навіть до того, що буде далі з нею самою.