Міла Іванцова - Живі книги

– Я? Я тихо встала з дивана… Він мене навіть не затримував, так був захоплений картинками, що тремтіли й рухалися на екрані. Пішла на кухню, випила чарку коньяку за упокій мене колишньої, потім пішла в коридор, де біля вхідних дверей у простінку висів електричний лічильник, й обережно опустила вниз обидва тумблери.

– Ух ти! – видихнула Амалія.

– А то!

– А він же що?

– Почав гукати мене, мовляв, щось трапилося… Я по темному коридору повернулася на кухню, запалила свічки, налила коньяку, тепер обом, нарізала лимончик і трохи ковбаски… І все закінчилося дуже добре. Цілком лірично, романтично й полюбовно.

– Яка ви хитра! – аж сплеснула долонями Амалія. – Експромт при свічках організували!

– Та отож. Як вимушений захід. А потім ми заснули. Ну… не одразу, ви розумієте… Хоча вночі мені марилося те ретро-кіно, я крутилася й думала про несподівано пережите, про себе ту і себе теперішню, про людські стосунки, про колишнього чоловіка. Та й про цього… Котрий теж доклав своїх зусиль до моєї трансформації. Хоч і не був моїм чоловіком. Власне, якщо щиро, узагалі був чоловіком не моїм. І залишається до сьогодні.

Від останніх слів око Амалії тіпнулося і вся почута історія раптом перевернулася з ніг на голову. Вона вловила на собі уважний погляд оповідачки й втупилася у свою порожню чашку.

– Ааа… Бачу, ви досі вірите, що жінка у своєму житті грає лише одну роль. Чи хорошу, чи погану. Вірите в чорно-біле життя? Як у шахах? Ну-ну… Вибачте, якщо зачепила за болюче. Але ж це ви мене вибрали. Ви хотіли почитати чужі історії про чоловіків і жінок… – Людмила відкрила сумочку, дістала люстерко, підмалювала помадою губи. Ще раз глянула на Амалію, яка, здавалося, прокручувала в голові її розповідь від самого початку, намагаючись по-новому розставити фігури на дошці. – Дякую за каву. І за «Наполеон». Колись і в мене чудесно виходив. Для великої родини на великі свята. Бувайте!

Вона підвелася й рушила до сходів.

– Дякую вам! – неголосно промовила навздогін Амалія, зітхнула й залишилася нерухомо роздивлятися порожній посуд на столику.

Артур таки поклав на її рахунок ті десять тисяч доларів. Як обіцяв. Він узагалі виконав усі свої обіцянки. Усі пункти плану, який сам і склав, коли вирішив змінити своє життя, почати його спочатку. З іншою. Правда, початок цей був незрівнянним із їхнім колишнім «низьким стартом». А ще його початок цілком міг означати її кінець. Попри куплену квартиру і ті десять тисяч.

Це був стрес такої сили, настільки несподіваний, що вона просто не могла усвідомити того, що сталося. Не знаходила потрібних слів, майже не ставила запитань, зрозуміла, що програла, ще й не почавши гри. Що хай би ким була та, інша, її вагітність, що вже добігала кінця, була козирем з усіх козирів, проти якого в Амалії не було нічого настільки ж вагомого. Адже за шістнадцять років подружнього життя вона жодного разу не змогла сповістити чоловікові такої радісної новини. Не склалося. Не судилося. Не вийшло.

А коли приблизно рік тому Амалія обережно заговорила про всиновлення, Артур якось надто швидко згорнув тему. З другою спробою вийшло так само, і жінка вирішила, що треба дати йому час звикнути до цієї думки. Вона нишком читала в Інтернеті тематичні форуми, роздумувала, яким шляхом краще піти, щоб і швидше, і менше бюрократії, щоб їхній хлопчик (а вона хотіла саме хлопчика, навіть не стільки для себе, як для чоловіка) з найменшими втратами вислизнув із тієї жахливої системи і зажив щасливо в їхній великій сучасній квартирі в центрі міста… У чоловіка на це були гроші, а в неї – бажання заповнити їхнє життя тим, що надасть йому зовсім іншого змісту й сенсу. Вона ніби грала сама із собою в цю гру, розглядаючи новим оком їхнє помешкання, уявляючи, як воно зміниться з появою дитини. Шкодувала, що не насмілилася на це раніше – скільки часу було втрачено… Але озвучувати свої мрії знову поки що не наважувалася.

А потім усе рухнуло. Обвалилося водночас.

У голові Амалії думки не складалися в рівні ланцюжки, на вуста не приходили відповідні потрібні слова, вона мов заклякла, почувалася ніби раптово вимкненою з електромережі…

Артур не мав часу чекати, доки вона оклигає. Та й навіщо? Щоб почути ті «потрібні слова»? Докори, образи, прокльони, благання, нарікання, спогади про минуле й заклики до сумління – що ще могла сказати йому жінка, яка раптом стала колишньою? І що це змінило б? Усе вже було обговорено й вирішено за її спиною. Можливо, існували й інші сценарії розвитку подій. Але сталося, як сталося. «Хвоста» відрубали одним махом, а не різали кілечками. Мабуть, вважали, що це гуманно.