Міла Іванцова - Живі книги

Чи то так стрімко все в них розвивалося, чи то Амалія була такою неуважною й упевненою в непохитності родини й Артурової відданості їй ще зі шкільних років, але чоловікове зізнання, резюмоване чітко розписаним планом подальшого життя та полюбовного розподілу майна, упало на голову жінки як грім серед ясного неба. Без сумніву, Артуру ця розмова теж далася нелегко, можливо, він би хотів, щоб вона спершу щось запідозрила й сама вивела його на зізнання та домагалася відповіді, як жити далі, але… Але вона дійсно й припустити не могла, що після стількох років їхні стежки розійдуться. «Всєм спасіба, всє свабодни!» – як то кажуть…

Що ж… Напевне, буває й гірше. Вона таки має дах над головою, машину, хоч і побиту деревом, і навіть «стартовий капітал»… Не має лишень, для чого і для кого жити.

Усе це вкотре крутилося в голові жінки, поки вона стояла під струменями гарячої води й відігрівала змерзле тіло. Але не знала, як відігріти душу. Просто проживала свої дні.

Вийшла з ванної. Помацала рукою теплий чайник. Їсти-пити не хотілося, натомість у розігрітому тілі з’явилася не вранішня втома. Жінка повернулася до кімнати, зачинила балконні двері, щоб відмежуватися від шумів міста, яке прокинулося до звичного свого життя, прикрила портьєрами вікно, заховалася під ковдру, згорнулася калачиком і заснула. Остання її думка була про те, що напередодні просила книжницю Віру домовитися на чотирнадцяту про зустріч з однією Книгою, що обіцяла повідати якісь чоловічо-жіночі історії…

– Я розповім вам історію про ревнощі. Ви не проти? – спитала трохи старша за Амалію жінка, навіть чимось на неї схожа, хіба що в ній відчувалося більше енергії й цікавості до життя.

Поки Людмила читала в меню пропозицію десертів, Амалія роздивлялася її, ніби справді крутила в руках нову книгу, вгадуючи, що там, під палітуркою. Читачку трохи збентежив анонс «про ревнощі», але ж вона сама свідомо обрала Книгу з цими чоловічо-жіночими історіями, невже сподівалася, що розповідь не зачепить її особисте? А може, і спеціально несвідомо «наривалася», шукала щось подібне, «поколупати рану» й переконатися: вона не перша втрапила в таку халепу, чи сподівалася знайти відповіді на власні запитання?

– Таки оберу «Наполеон»! Хоча калорій у ньому, мабуть… Але ж сама точно його вже не пектиму, а інколи хочеться відчути «смак минулого», у вас таке буває? – усміхнулася жінка Амалії, але та знітилася і знизала плечима, бо той «смак» не полишав її ні вдень, ні вночі.

Книжниця Віра пішла по замовлене, а Людмила глянула через перила на нижчий ярус і заговорила:

– Це цікава акція. Не знаю, що спонукало вас записатися в Читачі, адже кожному є про що розповісти. Хоча… я навіть сама міркую, чи не вписатися мені в обидві картотеки. У вас тут не було прецедентів такого роздвоєння? – зазирнула вона в очі Амалії, але та не відповіла, а знову непевно знизала плечима.

– До речі, я саме й хотіла розповісти вам про роздвоєння, – усміхнулася жінка. – Дівчата мені проговорилися про ваш фах. Я інколи думаю: от якби я вміла писати! Господи, скільки сюжетів навколо! Але хто вже на що вчився. Я звичайний економіст, маю справу з цифрами, чужими грошима, звітами, перевірками і теде. Але хіба мало історій трапляється з людиною за сорок із гаком років?! Розповім вам дещо, може, знадобиться для якогось роману.

Не буду занурювати вас у глибини й передісторії, не маємо на це часу, але не так давно був у моєму житті небанальний епізод, один із багатьох. Але цей цікавий саме з погляду психології, розуміння себе самої. Я розповім, а ви поміркуйте, хоча, може, з вами теж таке траплялося. Але зі мною – єдиний раз.

Мізансцена на описуваний момент така: я вже чотири роки розлучена, маю двох дітей, сина та доньку, вижила, вилюдніла, навчилася існувати й так, хоча спершу здавалося, що від мене відтяли половину. І самій вкрай важко було почуватися такою скаліченою, і ніби всі навколо бачили мою «інвалідність»… Але життя триває, і згодом знайшовся мужчина, якому я здалася цікавішою, ніж інші. Так буває. Він сам казав: «Твій чоловік пішов не тому, що ти погана. Ти чудесна! Кращої за тебе немає. Ти просто йому набридла за багато років. Так буває». Ось так, – зітхнула оповідачка, натомість Амалія напружилася й уся зосередилася на розповіді. – Минулого літа діти роз’їхалися хто куди, дякувати Богу, уже підросли, син подорожує з друзями Кримом, донька поїхала в село до бабусі, а я лишилася в Києві – робота не відпускала. Мій «містер Ікс», назвемо його так, того дня залишився в мене. Влаштували собі таке маленьке свято: сходили ввечері в ресторанчик на околиці міста, прийшли додому, я щось крутилася по квартирі, коли він раптом побачив на поличці під телевізором старий відеоплеєр. Давним-давно ми ним не користувалися, тепер дивимося диски – то на комп’ютері, то на DVD-плеєрі.