Міла Іванцова - Живі книги

Запала тиша.

Аня принесла рахунок, і Вікторія не дозволила Жені заплатити за сік.

– Пригощаю! – усміхнулася вона, читаючи есемеску з однієї слухавки. – Гаразд, бувай, подруго! Водій приїхав, пора мені – збори акціонерів сьогодні.

Жінка підвелася, осмикнула спідницю на міцній зграбній фігурі й рушила сходами вниз.

Хотілося зателефонувати ввечері мамі й поговорити з нею спокійно, а не як учора. Пояснити, що діти виростають і це закон природи. Що й сама вона колись відірвалася від бабусі й пішла у власне життя, яке не завжди було легким, і що її мама теж тим колись переймалася. Не хотілося торкатися теми про того Жору, хай собі живуть, то вже їхній клопіт. Може, їм і краще буде без неї – просторіше, спокійніше, незалежніше, менше проблем. Хотілося сказати, що приходитиме на свята й просто так, що зазиратиме до неї на роботу, у відділ кадрів супермаркету, що все одно вони рідні, найрідніші люди, і, звісно, Женьці й самій боляче гризти ту пуповину, але ж колись треба.

Проте довгі гудки лунали один за одним, а мама не відповідала. Таки образилася. Дівчина розуміла, що її відхід ніби руйнував звичну конструкцію, ілюзію родини, яка трималася досить стабільно, мов табуретка на трьох ніжках. І що до сьогоднішнього дня жіноча частка в тій конструкції переважала, хай би що там чудив Жора. Тепер матері доведеться або докладати зусиль, щоб залишитися «половиною», або бути підім’ятою тим прапорщиком. Ще можна послати Жору під три чорти, але це було їй не так просто. І морально, і через купу різних побутових причин.

Лізло в голову й бурхливе прощання з Деном, із яким випадково познайомилася на зимовому «шашлику» в лісочку на околиці міста, де приятелька шкільних років Вікуся святкувала день народження. Переносний іржавий мангальчик на притоптаному снігу, смажене на вугіллі м’ясо під горілочку «для сугрєву», компанія приятелів, розширена за рахунок друзів дитинства іменинниці, Женька в хріновому настрої через свіжу сварку з Жорою, Денис із гітарою, настроєм і навалою свіжих почуттів до незнайомки… А незнайомці тоді тільки й хотілося якось зняти стрес: випити, влаштувати на галявині танці-стрибáнці, щоб зігрітися, погорлати з іншими безумних пісень, а дорогою додому відчути чоловічу руку на талії, гарячий шепіт у вухо, поцілунки в шию, в губи… і закрутилося.

Дуже швидко Женька зрозуміла, що Ден – іще той придурок, але щось таки їх тримало вкупі кілька місяців. Може, це був такий дивний експеримент, який давав дівчині усвідомлення того, що не тільки в матері, а й у неї поруч є чоловіче плече і заради нього на дещо можна й закрити очі.

Тим більше, коли Ден не пив і не курив траву, він бував ніби й цілком адекватним. Правда, не мав того настрою, доволі однобоко бачив життя, і перспективи з ним теж були сумнівні: крутив гайки десь у гаражах на розборі машин, мав із того свою копійку й не надто замислювався про майбутнє. Але в компаніях його брав «кураж», якого додавала подряпана і бувала в бувальцях гітара, народ гуртувався навколо нього, дівчат тягнуло до Дена, а його – на пригоди. Женька від цього то казилася, то «виходила з гри». Ден спершу посилав її під три чорти, але за день-два знову приходив замирятися – то каявся, то погрожував, то тиснув на жалощі: «Без тебе пропаду!»

Така свистопляска виснажила дівчину, і ось на травневі свята вона рішуче «закрила тему». На диво, Ден зник. Не телефонував і не шукав зустрічей. Спочатку Женька напружувалася, потім полегшено зітхнула й вирішила міняти життя.

І ось крутилася вона на чужому нерівному дивані й не знаходила зручної пози, щоб заснути. Увімкнула лампу, що висіла неподалік на стіні, пробіглася поглядом по книжкових полицях навпроти. Встала, придивилася до корінців книжок. То були старі «передплати», повні зібрання творів різних авторів – радянських і зарубіжних. По десять і більше томів. Ті томики, сіруваті від віку й пилюки, яку з них, певне, час від часу витирали вологою ганчіркою, здалися дівчині заручниками старенької господині, котра навряд чи вже їх читатиме, якщо взагалі колись читала. Женька не раз чула, та й сама пам’ятає: була колись у часи тотального дефіциту «мода на книжки», які ще спробуй дістань. Або мода на кришталеві вази, салатниці та чарки з бокалами, які виставляли на огляд у сервантах, а також мода на килими, якими обвішували стіни і встилали підлогу. Отримала раз добрячого ляпаса від батька, коли вивернула на новий палас борошняний клейстер, який несла в мисці до вікна – мама саме взялася його конопатити ватою й заклеювати на зиму паперовими стрічками.