Міла Іванцова - Живі книги

– Так, звісно. За умовами акції саме про годину і йшлося. Я теж сьогодні вже була на роботі, просто викроїла годинку…

– А де ви працюєте? – Злата повісила сумочку на спинку стільця, сіла навпроти Жені й поклала на край столу ключі від машини. Дівчинка всілася за сусідній столик і розгорнула альбом.

– У перукарні. Адміністратором, – раптом зашарілася дівчина, – я вчилася на перукаря, манікюр теж можу, але так сталося… Шукала одну роботу, а підвернулася інша. Але я ще стрижу знайомих, роблю весільні зачіски, коли просять, знову ж – манікюр… Заробляю собі якусь копійку.

– А салон великий? Справляєтеся? Це ж непросто: робота з людьми, майстрами, клієнтами – треба бути неабияким психологом та організатором, плюс матеріальна відповідальність! – усміхнулася Злата.

– Натякаєте на мій вік? – уточнила Женя. – Мені скоро двадцять один! А психолог я, мабуть, уроджений – умію налагодити стосунки, і то не від розумних книжок, я просто до людей по-людськи. Правда, трапляється всяке, але… А щодо матеріального – звітів, графіків, запису клієнтів, прання, закупівлі реманенту – то теж справляюся. Усього можна навчитися… Але що ми все про мене? Сьогодні ви – Книга!

Дівчина зиркнула на годинник і несподівано змінила тему, аж сама від того знітилася. Злата стримано усміхнулась, оцінивши той факт, що дівчину не так просто збити з обраного шляху.

Підійшла Віра з меню.

– Мені лате, – сказала, не заглядаючи в нього, Женя.

– Мені теж, будь ласка! – енергійно повторила за нею Злата.

– А десерт? За умовами гри, я пригощаю вас десертом! – захитала головою дівчина.

– Десерт? Передайте, будь ласка, меню моїй доньці, хай вибере сама, делегую їй свій заробок.

– Ааа… – відкрила було рот Віра, дивлячись на дівчинку, яка вже взялася малювати.

– Вона прочитає, не турбуйтеся, – вгадала її запитання Злата.

Дівчинка справді досить швидко пробігла очима відкриту для неї сторінку з пропозицією десертів і промовила:

– «Медівник»!

Женя з Вірою здивовано перезирнулися, а Злата виразом обличчя ніби промовила: «Знай наших!»

– Перепрошую, а у вас є яблучний сік? – чемно спитала Лідія, коли Віра збиралася відійти.

– Звісно! Принесу вам «Медівник» із соком! – шанобливо прийняла замовлення в дівчинки офіціантка.

Женя глянула на годинник на стіні, було п’ятнадцять хвилин по дев’ятій. Вона не носила годинника на руці, їй вистачало функцій мобільного телефону, але наразі зазирати туди було незручно. Проте дівчина помітила, що на руці в Злати теж годинника не було. Це її здивувало, адже ділові люди мають слідкувати за часом, а крім того, годинник для них ще й іміджева річ, дорогий аксесуар, який підкреслює статус…

– Я не ношу годинник уже багато років, – вгадавши її думки, промовила Злата, – він ніби вбудований всередині мене, завжди зі мною, я навчена контролювати свій час зі студентських років.

– Розкажіть, будь ласка… Розкажіть про себе. Я розумію, що ви – неординарна жінка, сильна, з тих, що змогли. Серед моїх знайомих немає таких людей. Знаєте… я дивилась якийсь американський фільм, про стюардесу. І запам’ятала фразу, що та дівчина втекла зі свого селища, бо там не було жодної людини, яку їй хотілося б узяти собі за приклад… Я довго думала про це. Адже в Києві, де я провела все життя, повно людей, на яких можна рівнятися. Але десь вони немов за склом. За екраном телевізора. У глянцевих журналах… Вони для мене абстрактні. Я не розумію, як вони стали такими. Чому вони змогли, а купа інших – ні. І що треба робити, яким бути, щоб не животіти на дні, у сірій масі, а самій зробити себе і базу своїм дітям, – вона глянула на Лідію, яка старанно щось вимальовувала в альбомі. – Я ж не чекаю манни небесної! Я готова щось робити, трудитися. Уже дещо бачила в житті й не хочу повторювати долі тих, кого маю у своєму оточенні. Я відчуваю в собі сили, але просто не знаю, куди їх направити, як і що саме робити… А нещодавно ми з приятельками зайшли сюди на каву, і я побачила оголошення про акцію… Мені немов стрельнуло… Щось таке ніби штиркнуло… Правда, не було великої надії, що якась успішна людина раптом надумається ходити сюди й розповідати мені свої історії, але… Ось бачите, як вийшло… Дуже вдячна вам, що знайшли час. Тож я готова вас слухати, – дівчина склала руки на столі, як слухняна учениця, уже забувши, що мають принести ще й каву, адже споживання її – то лише ритуал, камуфляж, який зазвичай прикриває собою набагато глибші речі.