Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Ти лише поглянь, яка сантехніка! – Жінка почувалася печерною людиною, бо ж начиння будинку вражало її цнотливу соціалістичну уяву.

На двох стінах у вітальні висіли репродукції картин невідомих біженцям фінських живописців.

– Ходімо до спальні, – покликала Колю, який саме розвів писанину.

Спальня, на відміну від великої вітальні, не надто вразила. Чи могло справити бодай якесь враження на подружжя двоярусне ліжко? Тут було відведено місце дитині у вигляді дитячого ліжечка, що припнулося в кутку.

– Це нам що, отак і спати? – ображено запитав Коля.

– Навіщо так? – жінка відчула прилив енергії, відкинула думки про тимчасовість свого перебування будь-де. Спонтанно вирішила ставитися до помешкання, як до власного. Тому, посадовивши дитину до ліжечка-манежу, підійшла до дорослого ложа, уважно роздивляючись конструкцію. – Вони стоять одне на одному. Можна просто зняти оце й поставити поряд із нижнім, – взявшись у боки, командувала Люда. – Мені таке важке не підняти. Йди до офісу, клич когось на допомогу. А я приготую Джейн пляшечку. Вона зголодніла.

– Я також зголоднів, – вистрибуючи з хати, прокричав Коля.

– Зараз щось придумаємо, – мовила й відчинила холодильник.

З сусідніх дверей визирнула албанка.

– Це наше, – крізь зуби пояснила ситуацію щодо продуктів. Жужа переставила усе на одну з полиць, звільнивши іншу.

Тоді витягла із торби запаковані йогурти, які набрала в дорогу з Валкеалської їдальні, шматочки сиру, шинки та ковбаси, загорнуті у серветку, та декілька банок із дитячим харчуванням.

– А це наше, – відповіла впевнено, тоді простягнула руку для знайомства. – Люсіль.

– Анна, – відповіла сусідка.

– Нік, – показала на двері Люда, маючи на увазі чоловіка.

– Георг, – метельнула головою у бік своєї спальні Анна.

– Джейн, – Людочка зобразила жестом дитину.

– Глорія, – нічого не показуючи додала албанка й, прихопивши з холодильника їдло, зникла за дверима власної спальні.

Люся затамувала подих, потягнулася головою до дверей сусідів, але, хоч як прислухалася, звідти не долинало жодного звуку.

Уночі біженці з Української РСР насолоджувалися відчуттям повнокровного життя, лежачи на двоспальному ліжку. За вікном відкривалися мальовничі краєвиди вічнозелених фінських лісів. Бабенки стали володарями вітальні з каміном, вишуканим килимом на підлозі та репродукціями у гарних рамах; кухні з блискучими кранами та суперовою духовкою; трохи затісного туалету з душем та невеличкої світлої веранди, на яку можна скидати побутовий непотріб та мотлох. Єдиним, що виявлялося краплею дьогтю у цій діжі меду, були албанці, які спали за стіною. Бабенки намагалися про них не згадувати, ніби їх зовсім не існує, ніби увесь цей будинок, увесь цей фінський дерев’яний, вмебльований, зі всіма зручностями, теплий будинок уже належав їм. Ніби уже живуть вони повнокровним фінським заможним життям. У цю першу ніч Людочка дійшла висновку, що її чоловік мав рацію, і вона тепер не Людочка, а Люсіль, і він не Микола, а Нік, а їхня красунечка-донечка дійсно ніяка не Женька, а Джейн, Джені – майбутня спадкоємиця батьківської нерухомості.

На цій чудовій оптимістичній ноті сіро-блакитний будинок разом із його щасливими мешканцями поринув у солодкий сон.

До міста Міккелі від Вісулахті, точніше, повз нього, швидкісною напівпорожньою трасою курсував рейсовий автобус. Ним біженці діставалися до «райцентру» з безліччю магазинів, не меншою кількістю кафе-ресторанчиків, десятком дискотек, базаром і двома середніми школами. Одна з місцевих шкіл погодилася надавати послуги з вивчення мови табірникам із обох притулків. Людочка тішилася зі слушної нагоди безкоштовно нахапатися фінської, але Микола категорично заборонив їй це робити, хоча повсякчас довбав дружину, примушуючи її мовно вдосконалюватися навіть у короткі миті нічного відпочинку.

– А за малою хто дивитиметься? – Очі Миколи робилися круглими, а густі брови повзли догори.

– А ти! – Те саме відображала на своєму обличчі дружина.

Попри постійні Жужині канючення та вмовляння, чоловік стояв на своєму. Жінці довелося пристати на його умови: допоки дитина не доросте до року, Людочка не відліплюватиметься від неї й на хвилину.

Микола не бажав їздити до міста по продукти, мотивуючи рішення так: «Усі навколо впізнають у мені біженця третьосортного». Люся дивувалася таким заявам, бо, хоч сама не раз чула від місцевих слово «реф’юджі» у спину, ніколи воно не звучало з образливою інтонацією. Фіни ставилися до іноземців лояльно, можливо, трохи холодно, та і з якого дива їм кидатися на шиї чужоземним дармоїдам?… Микола, ніби з панського плеча, передав дружині право вибирати, купувати й привозити з міста харчі та інші необхідні для життя речі. Оскільки він не мав уявлення, що робити з немовлятами, Людочка мусила використовувати право на шопінг без відриву від своїх материнських обов’язків. Садовила малу до мішечка-кенгуру, що застібався в неї на спині, як неправильно вдягнений парашут, і прямувала до автобусної зупинки. Їй подобалося вести господарство, готувати, ба навіть прибирати, аби лише не нариватися на з’ясування стосунків із коханим.