Наталка Доляк - Заплакана Європа

– Я його не бачив, – говорив, усміхаючись. – Джейн – то мій сестра, – так і казав «мій сестра».

– Що ти з цими чорними спілкуєшся? – дорікав Коля дружині. – Та ще й Джейн до них принаджуєш.

– Ніку, ми такі самі чорні, як і вони. Невже ти не розумієш, не відчуваєш? А Кофі гарний хлопець. Ти знаєш, що його двоє братів померли від голоду?

– Мене це не обходить, – відмахувався Микола й лишався при своїй думці щодо брéхнів (був упевнений) реф’юджі з Африки.

Коли Жужа слухала історії людей із інших країн, а особливо з Чорного континенту, розуміла, що вона, Бабенко Людмила Олегівна, у дівоцтві Жужелиця, її чоловік, Бабенко Микола Васильович, та їхня донька, Бабенко Євгенія Миколаївна, не мають жодного морального права просити притулку, займаючи місця тих, кому він дійсно потрібний. Адже люди, які чесно виборювали право вважатися політичними біженцями, жили раніше в умовах війни чи голоду, відчували постійну загрозу своєму життю чи здоров’ю. А яку реальну загрозу відчували вони, українці, росіяни, естонці, латиші, молдовани? Такі думки дедалі частіше навідувалися до Людочки. Щоправда, жінка ні з ким не могла поділитися переконаннями, що зароджувалися в її свідомості. Уживалася в придуману легенду, обдурюючи людей, що її оточують, – іноземців та одноплемінників, і, врешті-решт, себе, що було найнестерпнішим.

Дорогою до Міккелі в салоні мікроавтобуса кружляли уривки розповідей про табір, до якого везуть біженців. Одні божилися, що чули від друзів та знайомих про прекрасні умови, про невеличкі приватні будиночки на території живописного парку, у яких і поселяють знедолених. У будиночку, мовляв, є все, чого душа забажає, – кухня, вітальня, окрема спальня.

– Ага, ще й прислуга, – кепкувала Люда з тих, хто про таке патякав.

– Я також не вірю, бо мій кузен уже три тижні у Міккелі. Присилав фотки. Звичайний готель, як ото наш. Лише розташований на березі озера. Там спільні кухні й окремі кімнати на трьох із ванною та туалетом, – намагався довести Кофі прихильникам легенди про рай.

– Боже! Нарешті ми самі готуватимемо. Як я хочу чогось такого… Вареників чи борщу, – Микола хитро подивився на дружину.

«Починається!» – невдоволено подумала вона, а вголос енергійно промовила:

– Буде тобі і борщ, і вареники.

– О, борщ! – Кофі почув знайоме слово й, прицмокнувши, повторив його ще раз.

– Борщ – він і в Африці борщ, – пожартувала Люся.

– Не надумай лишень цих до мого борщу запрошувати, – насмішкувато погрозив Микола.

Удав, що жартує, але дружина вловила підтекст.

– Ще не зварився ні твій, ні мій борщ. Може, ніякої кухні там немає. Можливо, ми знову будемо харчуватися, як у Валкеалі.

Ще довго чимала компанія обговорювала перспективи приготування нових страв, проживання у комфортабельних фантастичних помешканнях та найголовніше – отримання дозволів на постійне проживання.

– Якщо за час перегляду моєї справи війна закінчиться, мене відішлють назад, – розповідав Замба з Конго. – А у нас навіть коли мир – різанина не припиняється.

– Страшно? – запитала Жужа, якій хотілося пригорнути хлопця, адже він іще зовсім дитина.

Вони з Кофі однолітки – вісімнадцятирічні. Микола неприховано скептично ставився до них та до їхніх розповідей.

– Та це ж лише легенди, – запевняв дружину. – Такі самі легенди, як і в декого з наших.

– У декого? – перепитувала, посміхаючись, Жужа. – Це ж у кого? Я їх знаю?

– Та тут, здається, лише наша історія правдива, – відповідав і сам щиро вірив у сказане.

– Варсавуорі! – оголосив водій, коли автобус спинився. Оповідка про прекрасні умови в окремих будиночках виявилися дезінформацією, бо, коли делегація валкеалських біженців опинилася в таборі поблизу міста Міккелі, вони побачили перед собою готель, докладно описаний Кофі. У той час, коли усі виходили з мікроавтобуса, до сомалійця підбіг дуже схожий на нього юнак, почав підіймати його, обнімати й плескати по голеному черепу.

– Це мій кузен, – весело повідомив щасливий Кофі, закинув на плече маленьку спортивну торбину й пішов за родичем у нетрі готелю.

Інші подивилися на фіна, який супроводжував їх. Той як міг розповів, що робити, куди йти й чого чекати від життя у таборі з ліричною назвою – «Варсавуорі».

– А мені тут подобається, – оптимістично випалила Жужа. – Он і майданчик для Же… – з острахом зиркнула на Миколу. – Для Джейн.

– Найголовніше, що платитимуть пристойні гроші, можна заощаджувати та назбирати чималу суму.