Олесь Ульяненко - Вогненне око

До казана зносилося випрошене, вкрадене, подароване. Ієрархія ця трималася недовго – тільки-но животи наповнювалися, важчали, каліки, старі, що виявлялися навдивовиж прудкими, дужими і дужчими, ніж молодняк, відганяли костурами та металевим пруттям, лупцюючи нещадно, під п'яний регіт, братів, ледь не до смерті, рвалися до казана. Так починалася «потєшка». Упродовж свята, котре тягнулося невідомо скільки часу, хтось тонув або його топили у брунатній рідоті варива, де лишалася рівно половина; когось задушили у товкотнечі; зловісні погляди декотрих так і чигали, щоб запхнути під ребра ножа або зманити малолітнього хлопця чи дівчину. Педофільство тут зазвичай не злочин. Циган дозволяв старійшинам, яких призначав сам, відбирати хлопчаків із найбілішою шкірою і продавати арабам, а в гіршому разі – великим номенклатурним босам. До такого табору потрапити легко, а виносила з нього лишень смерть, яка повністю вбирала пустку цього слова. Бо смерть для цих людей – ніщо. Вони ревно думали про неї, коли на зиму голод розкидав прозорі сіті, стягуючи трупи найслабших до ріки. Вони вбачали у воді щось таємниче, задобрюючи її нехитрими подарунками. То, видно, з освічених колись людей, що потрапляли останнім часом до цього кишлища, прийшла така думка: а мо', сама природа підказала потребу людського очищення. Здебільше сюди потрапляли люди всіх ґатунків: надто чутливі або переобтяжені людською несправедливістю – невдахи, як їх наречено в тому світі, де вони жили. Всі – від десятирічного золотушного хлопчика аж до чоловіка, що вік його визначити неможливо, – вірили в Бога й справедливість. їм невтямки, та й не треба було думати, що вірять тільки в Бога, а справедливість перемагає тільки завдяки тій вірі або ніколи.

Сюди ось і принесло Віталія. Тут він вихлюпнув усе своє красномовство, занедбане на затишних бульварах. Тільки-но він з'являвся і, сутулячись, ішов берегом, Циган збирав на «потєшку» народ. Віталій, як і кожен великий жалісливий гуманіст, приносив гостинці і, шаріючись, під прицмокування, торохкотіння костурів, милиць, глухих ударів кулака в тіло, все, без огляду на вік, роздавав. Він терпляче, опустивши додолу очі, чекав, коли все буде з'їдено, випито, приміряно, вдягнено, – а тоді залазив на дно перевернутого барила й починав свої лекції та промови, що закінчувалися бурхливими аплодисментами, – можу запевнити, що таким оваціям позаздрили б навіть у Ла Скала. Пишаючись собою, випнувши живіт, він повертався до житла, писав, різав олівцем папір усю ніч; вранці, переконавши себе, плентався на майдани або під муніципальні будинки. Він розмахував дрібненько списаними аркушами перед строкато вдягненими громадянками, закликаючи до голосу сумління. Проте люди потічками хлюпалися тротуарами, лінькувато повертали голови, спльовували крізь зуби, лихо матюкалися. Того дня двійко якихось розбишак, худих, однакових з лиця, радше з гурту неприкаяних угруповань, що стовбичать під стінами всіляких установ, обстоюючи чи то захист кішок та собак, чи гомосексуалістів, – підбігли, засмикали Віталія за обшлаги піджака і закричали вилудженими горлянками: «Тримайте злодія!» – Народ, віддамо йому належне за мудрість, і тут не звернув уваги. Але в когось таки заплила від перевтоми й безсоння фізія Віталія пробудила антипатію. Без стусанів цього разу не обійшлося. Спочатку його вхопив здоровенний чоловік, буцнувши в носа плескатим лобом, невідомо звідки з'явилася дамочка і затарабанила японською парасолькою по голові. Це відбувалося швидко – як спалах. Ніщо не є таким швидким на руку, як злоба, присмачена несправедливістю. Спочатку він чинив супротив, тоді виправдовувався, а ще пізніше – вирвався і кинувся тікати. Стишив крок, коли рейвах ущух, – у повній глухоті, зі злиплим від голоду шлунком, перебираючи язиком у роті кислу слину, що віддавала солодом загуслої крові, він рухав своє тіло, штовхаючи в безкінечність людської ріки, потонулої в шелесті гнилого листя, переставляючи налиті свинцем ноги під муром будинку, де йому судилося спізнати гіркоту любові; вулиця, якою він проходив вічність у сизому кушпелінні, вихаркнутому автомобілями, що виводком черепашилися від автовокзалу, виривалася з-під ніг безликим звіром пам'яті. Скільки б він не жив, щось невиразне, бліде повертало до тієї вулиці: то він бачитиме її мокрою від осіннього дощу, то в каші розтопленого під колесами автомобілів снігу. Життя-бо давно відкрило найтемніший вибалок; щоправда, на нього треба ще глянути, щоб не вхопити хвороби всіх інтелектуалів і педерастів – песимізму. Уроки злиднів давалися взнаки – навчили невтомної боротьби духу, що в порівнянні з ними фізичні терзання були не чим іншим, як прелюдією скаженого віслюка до злучки.