Олесь Ульяненко - Вогненне око

Тут, виставивши пляшку горілки, можна до сходу сонця наступного століття започатковувати нову релігію, називати себе Джузеппе Гарібальді, Че Геварою, Томасом Мором або на лихий кінець – Грушевським. До хрипоти, випльовуючи разом із слиною цілі кавалки промов, гасали, ошпарені, переходом, зазиваючи, закликаючи, ненавидячи й люблячи. Днями, пересичені голодом і холодом, вони вирушали в свою безконечну подорож чорними нутрощами міста. У більш-менш пристойних місцях, тобто в кав'ярнях та забігайлівках, де сопух комбіжиру й коньяку мирно уживався, з нього реготали, бо Лящ, гнаний марнославством, цим вічним двигуном усіх джиґунів, прилаштовував здорове своє тіло до берега якоїсь молодиці. І Віталій подався в народ. Різноколірне, пекуче для очей лахміття ринків, з баговинням товкотнечі люду, вже зваблювало під кінець осені іншим. Його зацікавила таємниця людської душі. Зовсім виснажений, – западало сонце у зиму, стягуючи в довгий лет птахів, – він заходив до пані, що мешкала в розкішних чотирикімнатних покоях, аби послухати її кволі балачки про невідомий світ нової знаті, заможних і багатих людей. Врода цієї пані не вражала його. Віталія зацікавила таємниця людської душі. Той світ, про який пані, приглушена тютюновим димом, оповідала, проходив повз нього кольоровою плівкою. Часом у балачці пані забувалася, доходила до таких подробиць, що, якби був на його місці Лящ, то не забарився б цибонути в ліжко. Пані напівлежала, уткнувши пухку щічку в кулачок, золото засмаглої шкіри проти нічної лампи видавалося Віталію восковим. Вона не говорила про безконечність болю, про відчай, проплакані очі, про зламані мрії, – бо впевнена була, що цей чоловік її не чує. їй було нудно з ним, проте це збавляло вечори, а то й ночі. Журним голосом вона проводила Віталія дикими садами, пробуркуючи свідомість, щоб розколошкати в ньому самця, але тут була зовсім інша історія. Той, кого вона зустріне, борсався на цю годину в смертельній агонії, без усякого сподівання вижити; його, без надії на рятунок, виловили рибалки, що били острогою рибу. Вона оповідала про чоловіків, яких любила, яких ненавиділа, за яких обставин вимушена була лягати в ліжко. Але це не відкривало таємниці.

Він вичавлював короткий, мов черв'ячок, спогад про Люську; далі стояла стіна, і розбити ту кам'яницю в нього не було бажання. Поволі, скрегочучи зубами, він виправлював пам'ять – скнів за кресленням. В якійсь брудній, подібній до буди залізничника кав'ярні його можна було застати, згорбленого, за дивним заняттям: як малює на білих серветках та клозетному папері гелікоптери. На останні гроші, щоб притлумити самотину, йшов до кінотеатру, на ті часи збезлюділого. Тут терлися поодинокі пари закоханих, тхнуло кислотою поту й сім'ям. Жаске дихання, чаклування рухів, голосів, готових стлумити власне збудження, з рипом відкривали для нього ще невідому силу цього життя. Він спробував познайомитись з маленькою, як мавпочка, в'єтнамкою – відчув жах, справжній німий і дикий жах, що пролізав у всі пори, розсипав тисячі душ ацетиленовим вітром над стійбищами людського кишла, бив дробом у гнійники людських вікон. Він, не дочекавшись кінця сеансу, з розстебнутими штаньми, під матюки контролерки, кинувся східцями на мокрі вулиці, розмахуючи руками, кличучи Шмулєвича. Він борсався сльозливими вулицями – кидало із закапелків в обличчя мокрі газети, листівки, лускали у вухах злинялі знамена різних кольорів. Він задихався у ядушних випарах. Тоді вперше, окутаний несподівано сизою хмарою, він дістався під'їзду, укоханий спокоєм, що розігнав кривавий холодець з-перед очей, – побачив неосяжний простір, на ньому корабель, а на палубах ходили люди, манекенні обличчя з дірками ротів хилиталися прямо перед очима; відтак він одійшов далеко, в голубі простори і побачив мармурові східці, а по них піднімався чоловік, одягнений у чорне, гарний з лиця, – але обличчя, очунявши, Віталій не запам'ятав.

Він ладен позбутися того, – з дня на день займало його щось тривожне: підбиралося від паху, солодко крутило кістки, й він почав заглядатися на жінок. Його проймав потяг до жіноцтва, зайнявши уяву білим спалахом; проте Віталій примудрявся прикрутити це до липоти подій. Він блукав по місту, хекаючи, з пагорба на пагорб, у пошуках нових облич; він жадібно ловив кожен порух, шелестіння спідниць, вечірніх суконь; вухо ловило модуляції голосів, – запам'ятовував, втесував до пам'яті, як вони стояли: обіпершись чи розставивши ноги, випнувши в радості живота; чи йшли, зігнуті горем, турботою, злиднями, освітлені ліхтарями й місяцем під вітринами або по довгих коридорах казенних приміщень, де тхнуло дорогою шкірою крісел, цигарковим димом, одеколоном; у затишних валютних кав'ярнях, куди він потрапляв завдяки Шмулєвичу, губили свій шал і погляд; магазин коштовностей відкрив крижаний спалах їхніх очей – це й зовсім несподіванка. Його не цікавили їхні прекрасні очі, розрізи, гідні поетів Середньовіччя; стегна, груди, що чекали його рук, уст. Віталія займало – що ними рухає? Де той рушій, що кидає тих, які дали клятву одним, у ліжка до чужих чоловіків; як їм вдається за допомогою рожевого шматка тіла шугонути на саму вершину зіпхнути заплилого у власному смальці політика? Оце колючкою вп'ялося в мозок, проштрикнуло свідомість, стало найболючішою темою. По закінченні університету він дістав таке-сяке місце інженера в напівприватній конторі й дрібну платню, – але, привчивши себе до життя зовсім не побожного, він став витрачати заощаджені на кіно, на сніданках і вечерях гроші по дешевих борделях, де тхнуло блювотиною, дешевим вином, сивухою. Його зігнуту постать, натомлену, загибілу, схололу, що здавалася над столиком масною плямою, у вельветовому піджаку, притрушеному на спині лупою, – радісним писком зустрічали повії. За півроку економлячи, а здебільша користуючись своїм природним умінням подобатися, він перепробував усіх в окрузі. Проте таємниця людського існування ще більше запнула очі. Він нюшив майданчиками, дубів під дощем, під бадьорі марші недоростків у рябому гакі; захеканий, мов проповідник сектантської церкви, який відшукав ключ до істини, летів у смердоту завулків, ближче до студентських та робітничих кварталів, де пара брудними клубками од вивареної картоплі та іржавих оселедців зависала над червоними горбами домів, як і впродовж кількох минулих століть, – зазирав сорокою до гурту замусолених, куцих піджачків, у розкриті викоти домогосподарок, зачаровано задивлявся на їхні каріозні роти, слухаючи музику лайки, беззмістовне торохкотіння, прокльони, брудні, як у бродяг і вантажників. Він пив з їхніми чоловіками сивуху – очі їхні, залиті жовтим перегаром, злякано тремтіли цятками зіниць, як потрапляли на кістяки балконів, завішені пелюшками, латаним ганчір'ям, рейтузами; кислий протяг ворушив на облисілих тридцятилітніх черепах кущики волосся, схожого на куряче пір'я.