Олесь Ульяненко - Вогненне око

Про що я жалкую? По чім? Та об тім, усе об тім, що наука зробила крок, забралася не так далеко, навіть у всьому світі. О пане Фройд! О пане Абеляр! Це вас, вас стосується, шановні: вже бачу, як ви хутко перевертаєтеся, погрожуєте мені кулаками і відпускаєте досить непристойні, щоправда, властиві людям вашого чину слова і речення на мою адресу. Так, гірко, – наука вас не воскресить, не оживить, і ви помрете в енному сторіччі, році, місяці, відповідно до накресленої долі, у теплих постелях – від тихого божевілля. Земля вам пухом! Схиляю голову перед безпрецедентним вашим експериментом, але час – невблаганна річ. У цій країні, в цьому часі вам би судилося зайняти місце рябих посередностей. У цій країні вам би судилося упрівати, змінивши фах, поголівно довбаючи стрижені черепки, займаючись лоботомією, і до мила в задниці крутити ручки елекрошокових апаратів, заганяти конячі дози інсуліну. І все даремно, невдячність долі. Тут я вам, вибачайте, дав фори.

Власне, кому яка різниця? Мовби ми самі видобуваємо повітря, піднімаємо небо, правимо потоками води, рухаємо липкі вогники світил. Облишмо, подаймося трохи назад, де мені трохи більше второпати… Тож у спальні в неї чисто й світло, і вона цілу вічність чекає… Про що це я? Чомусь, як не гидко воно складається, це та користь від тих перших: облізлих, шолудивих, клімактерично заклопотаних, недалеких розумово, що все життя шанобливо гнули горба, а тоді, мов тих пуголовків, повидушували своїх шкільних товаришів, друзів по університету, ладних дійти всього-на-всього банального висліду, лапонути молочно-рожеву литку молоденької жінки. Хай нелюбої, нехай від неї віє холодом криги, але вона зійшла з тих далеких, призабутих мрій чорно-білих порнографічних світлин, потьмарених гарячим подихом під ковдрою, десь у тісних провінційних комірчинах, де зі світлин, шанобливо розвішаних на стіні, смерть торохкотить кісточками всіх родичів. Місто так і не стало домівкою цих перепечених часом казанових. На мене воно наступає холодом, що дарує затишок. Мені вже не втратити його, бо я знищив у собі звіра, звившись із ним в один клубок. Це місто. Це багатоликий монстр, який полюбив мене тисячами доріг, перетяв линвою горлянку, і нарешті ми розійшлися, зоставивши на дні його вулиць, майданів дні, роки, століття, аби з'ясовували наші стосунки. Про нашу угоду знає тільки місто – і я. Це коротке падіння, довгий злет догори, поки серпневий ужинок, десь суботнього дня, не зітне, не зітре геть не тільки імена тих, кого ми, я, вони любили, і не поставить у нашій подобі щось інше… А на майданах і вулицях, по закуттях базікали про смерть: як десь, когось, просто оце нещодавно розстріляли… У країні мир надутий ацетиленом – чумний псячий бенкет. Усім свербіло на язиці слово «смерть», що воском проступало крізь рум'яна статку… Тожу спальні пані чисто й світло. Вона знову чекає на принца…

Порожнеча сонячних днів вилиняла від тугих ударів східних вітрів. Повітря спорожніло од крику птахів. Осінь видалася холодна, рано опав лист. Пустка тих днів, із сонцем у високому бузковому небі, мережана павутинням паморозі, кликала духів з його маленького, крихітного минулого, що набирало для нього маленької зачовганої назви – рідна домівка. Одна згадка про пагорби, сірі рівнини, жовті кручі, що зринала в пам'яті тільки з товщами води й низькими посвистами вітру: короткий спалах уві сні, подібно до спогаду, наїжачував жахом волосся. І йому часто снилися довгі рожеві свині, білі підсвинки, які ходили на задніх ратицях; і той день, коли його з Родиком звільнили з патронату, малювався довгою строкатою стрічкою похорону, що залазила одним кінцем у зелені ворота металургійного заводу, іншим – губилася десь біля хижі Ничипора. Але цього не досить; мало що нагадувало дійсність, принаймні, як він те хотів бачити: яка вона була насправді. У повітрі тхнуло, й воно було присмачене квартирними анекдотами, базіканням по ринках, барах, кав'ярнях, редакціях газет, де висиджували зади вчорашні студентки (що їм поміняти б фах на більш древній), летіло булькання з розкритих ротів, щілини їхніх власників від надмірно вжитої кави не затулялися, оте булькання падало у бездонну синь вічної ріки вічного міста, що може лишень лякати – війна. Народ збуджувався, прів од натуги в закутках, де були пейджери, теле– й радіоточки, – слухали новини, запобігаючи пророкувати, що скоро навалить і в нас, а то он за границею. Мокрі лоби, підняті брови, обтріпані довгими балачками губи підраховували кількість закуплених макаронів, олії, пачок маргарину, масла, сірників і солі. Це навіювало на нього тугу. Безликість такого ось життя відкривала перед ним панораму безперспективності.