Олесь Ульяненко - Вогненне око

Пані пнеться зі шкіри, аби якось поєднати свої вигадки про гаданий вищий світ із дійсністю; фантазія розпалюється до того, що вона починає вовтузитися в ліжку, і пан міністр сприймає це як ознаку того, що знову треба… Пані легко борониться, відкидаючи на спину добродія, але той настирно налазить, тож вона розкарячує ноги і під стогони високоповажної особи продовжує свою думку. Тільки тоді, за багато годин, вона кінчає, скинувши зойк до білої стелі. Це проходить – з порожнечею статевого задоволення, по-тваринному тупою, до неї повертаються думки, вони обходять знайомі обриси і зупиняються далеко, на несуттєвому для неї. Вона нюшить кислий піт шкарпеток коханця, який попискує уві сні. Тривожно шугає від того запаху. Думки у неї розходилися, до того гарячі, що вона необережно штурхає в пузце ліктиком стовп держави, а він, буркнувши, заплямкавши бантиками губ, перевертається на бочок і хропе, відходячи у далечінь державних мрій. А їй лишається лежати, з волошковими очима, відкритими на білий квадрат стелі, де зміями перебігають тіні від реклами. Щоб відволіктися, вона закурює, ловить себе на думці, що й старість невдовзі терне по обличчю, по грудях. Це ще якось невиразно, масною плямою: останніми днями до неї внадився студент, – невродливий, високий, із жовтими, каламутними до божевілля очима. На останні копійки він купує квіти, приносить червоний густий «Кагор». Тут вона щось пригадує, натягаючи на себе якнайщільніше, до самого носа ковдру, наче й хотіла заховатися від шарудливих звуків, які, мов з далекого дитинства, ворушаться в товстих тінях, у згортках тюлевих занавісок; у голові, з тугим припливом крові, стугонить: десь вона щось подібне бачила; і відчуття таке, ніби помалу опускаєшся на дно глинистого озера.

Воно згадується, вилазить: талісман на грудях. Але так нічого й не вирішивши, вона пригадує художника Дірка, котрий по-сибаритськи густо розтринькує перед нею гроші; проводжаючи додому, він облизується, мов той шолудивий песик, чекаючи на запрошення – і ніколи не діждеться; пан Дірко залітає до кімнати, весь у випарах власної геніальності; він ні на хвилину не зупиняється, а все гасає широким кроком з кімнати до кімнати. То він їй годинами оповідає якісь дурниці, підтверджуючи рухами – мурмотливий, трохи зламаний голос видає його, і вона давно, з перших його відвідин знає, чого цьому панові треба: як і всім. Згадка про Дірка трохи відтягує нездорові думки, кропить холодним потом. Вона закурює ще одну цигарку, покусуючи, зовсім по-чоловічому, кінчик фільтра; виходить у бузок ночі на балкон, що важко, подавшись чавунними перилами, зависає над вулицею і над кулями ліхтарів: ніч тоді, як і зараз така ось, рідко випадає, – пари проходять у фіолетовій ваті мороку, тим боком вулиці, де трохи живіше буває по обіді, попід облущеною сірою стіною, під шматтям запарених вікон; вони повагом, розпашілі від недавніх любощів, сварок, прямують завчено до нічного бару, що примостився на згірку, з відчиненими навстіж дверима, вирізаними й оздобленими в готичному стилі; пари йдуть одна за одною, випускаючи сизий димок із розтулених ротів, – жінки в соболиних хутрах, чоловіки в довгополих, по самі п'яти, чорних пальтах, засунувши до кишень малинових штанів руки, мов чуняві, перевалюються поруч. Жінки нервово скуляться, зануривши у вилоги вигострені дієтою підборіддя. Вона бачить їхні вигаслі очі, безбарвні, мов кисіль, тіла, що вгадуються під вдяганкою. Вона з ніжністю відчуває крізь шовк халатика пругкість власного тіла, і рука мимоволі пестить самими пучками стегна, лягає на груди; вона задоволено примружує

очі, злизуючи гострим, трохи роздвоєним кінчиком язика кислий присмак на губах. Вона глибоко затягується востаннє, кидає вогник недопалка в ніч, спостерігаючи, як він летить, розсипаючись бенгальським вогнем. Вона повертається, зовсім по-буденному притримуючи поли халата, не схожа на лиху тріумфаторку, – зелений блиск очей зупиняється на коханцеві, на його череві, що під хропіння піднімає накрохмалене простирадло. Чудесний. Чудесний сон стоїть над світом. Вона ковзає під ковдру, лапнувши рожевою долонькою з нічного столика холодний слоїк снодійного, – нерішучість, а може, більше того, навальний страх повертається. Проте снодійне розслаблює її кінцівки, якусь хвилину вона навіть задихається і ладна закричати, але погляд скляніє, губи розтулюються, оголюючи разок білих зубів, вона перевертається на живіт і засинає, мертвотно випроставши ноги, щоб зранку підставити своєму буденному щастю обличчя. А зрання як завжди – пігулка вітаміну С, коханець ще спить, але крізь сон, затуляючи ліктем обличчя, замовляє біфштекс із кров'ю. Він плутає її ім'я з ім'ям дружини, і вона з образою – несподівано – встигає подумати, що міністр до пуття не може запам'ятати її прізвище.