Олесь Ульяненко - Вогненне око

Чи не вперше за стільки часу косо зійшла думка, одірвавши Віталія від його місячної хвороби, нав'язавшись до Шмулєвича: нова влада, котра прийшла майже століття тому, стерла саме поняття гетто; на гетто перетворилося місто; впродовж років метаморфоза людського спілкування, людожерська гонитва перетопила його на мініатюрний Гарлем з велетенською загадкою трагедії, що, мов невидима хвороба, сиділа в закіптюжених порохом кількох революцій черепах. З таким ось відкриттям він галопом кидався в розірвану сітку підземних переходів. Його зустрічали єхидним хихиканням; а найкраще, що могло трапитися, – обзивали сіоністським шпигуном. Він не гепав кулаками себе в груди, щоб довести протилежне, а сомнамбулою тинявся голим, облизаним осінню майданом; він з подивом вдивлявся в темряву, ще тримаючи в пам'яті заклятий, задубілий до дитячого, – як знімали тут, багато років тому, пам'ятник вождю; наче зумисне, зледащілі робітники відкрутили йому голову, і цей безголовий, схожий на комаху з гербарію, стримів, освітлений зусюди прожекторами, протягуючи руку до освітлених вулиць, міцно впираючись куцими бронзовими ногами на підмурок, розмальований свастиками, матюччям, апокаліптичними висловами й трьома шістками. І він терзався в густій мряці, він чув дикі, а то й дитячі голоси у своїх вухах, а мо', й поруч, згори, знизу, вони лякали пеклом, геєною огненною; він сунув хитким човном, щось невиразно мимрячи під ніс. Він збайдужів до величі природи, що нею так захоплювався, вбачаючи її вплив на рухи людських вчинків; доходило до того, що, поцупивши на службі радіоприймача, слухав прогнози погоди. Слухав, як та чи інша жінка заговорить, як просяде до низького, роз'ятрить статеві залози, відкриє ерогенні пори від обіцяної на сьогодні мжички; голос, вчора такий оксамитовий; як вона, сіпаючись від природного потягу, терзаючись, піде на зраду. І втішено, потираючи руки, хихотів…

Де ти, дідусю Фройде? І не снилося тобі, перевернутому стонадцять разів у труні, що в такому закапелку ти виринеш в іпостасі другого бога, де люди якось будуть приторочувати до своїх болячок Святе Письмо, політику і казна-що. Але то пусте – пил зноситься вітром, може, ти трохи й мав рацію, а вони – колись кулемети. Але пил зносить вітром, знятим помахом крил… Східці книгарень, кав'ярень, універсамів, холів, передпокоїв, куди він умисне стромляв носа як репетитор, у пошуках роботи чи як місіонер котрогось із товариств, – тримали той трункий запах, що відомий лише божевільним або великим спокусникам. Під ударом життєвої коси Віталій таким робом хотів позбутися любові, а радше не так любові, як нездорової пристрасті. Талісман пропікав груди, – часом він, навіжено хриплячи, прямо по калюжах, гнаний дикими вітрами, що їх зняла його ж таки думка, полишав квартал за кварталом, пробігав розшаткованим осінню пирогом міста, що розлазилося в його зелених очах, мов карта вавилонського царства, – виносило до вічного холоду річки, обтиснутої коростинням хиж, наметів, смітників, скотомогильників з обгризеними жебротою до білого кістками тварин, казарм, безкоштовних лікарень, де немає ціни ні життю, ні смерті. Він годинами сидів біля берега. Тонни води над ним і під ним вливалися, протікали розпаленими звивинами мозку; вода каламутила, мертво, мірно повзла по розірваних гирловиннях, підмивала круті береги; вода, мов сміттярка, збирала покійників, самогубців, кошики з потопленими кошенятами; свинячі голови, вжахнувши передсмертним оскалом вищирених усміхом зубів, приставали до берега, там, де купкувалася жеброта. Тут Віталій здибував жінок-жебрачок – на тонких рахітних ногах, з одвислою шкірою, вкритих шелестливою кіркою екземи та гнійниковими прищами; сифілітичні виразки провалили носи, викрутили суглоби, увіпхнули до черепа очі.

За якийсь тиждень він зазнайомився з усіма: Рамалі, товстуха двадцяти п'яти років, яка шестирічною потрапила до міста, – у вісім років її звабив п'яний фельдшер, – вона й досі його кохає; Наді, сорокарічна рахуба, побожна й цнотлива, що цілувала, проходячи вулицями, образи Спасителя навіть крізь скло ларків, – вона хворіє на побутовий сифіліс, зґвалтована рідним батьком; Лілі, тринадцять років, беззуба – зуби їй умисне вибив для статевих зносин її коханець Пепа, що наразі відсиджувався у божевільні: вона гордо носила одвислий зад, похітливо лапаючи зизооким поглядом довкруж; вона ще пудрила віспате обличчя, а в підв'язках ховала кривого виноградного ножа. Всі вони пропонували себе. їхні чоловіки по-хазяйському накидали оком, і коли жінки кволо торгувалися або запрошували мізерну платню, – прилюдно, під щасливий, до святкового, регіт, духопелили їх костурами. Іноді такі ігрища уривала смерть. Так забили п'ятнадцятилітню білявку, тоненьку, хвору на лейкемію Лору, яка не захотіла лягати в ліжко з дільничним; вона ледь ходила за вітром, але якось уся світилася, на диво, не була хвора на венеричні болячки, мала з того, іншого, світу хлопця. Приховала її жеброта з великою учтою, зібралося замалим не все надбережне жебрацтво – несли попід річкою, зашиту в лантух, щоб під дике виття скинути у воду й чимдуж, колошматячи костурами, кулаками по згорблених спинах, регочучи, пускаючи слину, кидались наввипередки до збіговиська, де прихистом слугувала або перевернута, проїдена джаргою цистерна, чи то напівзруйнований будинок, де Циган, здоровий, до двох метрів мужик, що був за ватажка, роздавав шматки харчу і наливав горілки. Царство похітних шлунків і голоду. Вони розсідалися біля закіптюженого казана кружком: старші трималися першого ряду; за ними принишкли діти, – вони любили дітей, вважаючи, що хто образить дитину, той безбожник і служить сатані; за ними – жінки, а там – каліки, немічні, старі.