Лариса Денисенко - Нова стара баба

На її погляд, я стояла на заваді їхнього всепоглинаючого почуття. Я втручалася у ланцюг, що мав би, на думку Христини, складатися лише з двох ланок: вона й він. Ще одна ланка, його сестра, не збігалася з її планами. Ні, вона ставилася до мене добре. Можливо, занадто добре. Аякже, вона мала про всіх піклуватися, тому піклувалася й про мене. Хвилювалася, чи сподобалась мені їжа, чи не заважає її музика, одне слово, Христина опікувалася мною. Незважаючи на це, вона мені не подобалася. Більше того, вона мене лякала.

Узяти хоча б цю її турботливу звичку – щовечора пропонувати мені «випити трохи молока». «Молоко містить у собі багато кальцію, а кальцій конче необхідний твоєму зору. Зроби хоч ковток, Міро, треба стежити за тим, щоб твій зір не погіршувався». На перший погляд, нічого поганого у цій пропозиції не було. Вияв турботи, не більше. Але Христина дуже добре знала, що у мене хронічний панкреатит і після ковтка молока я почуватимуся, як рогалик, так мене може скрутити. Цілком вірогідно, що одного разу цей ковток молока здатен мене вбити. На мій погляд, на кожному пакеті чи пляшці з молоком мав би бути напис: «Міністерство охорони здоров’я попереджає: ковток молока вбиває хворого на панкреатит». Я не здивувалася б, якби дізналась про намір Христини мене отруїти. Безпечне молоко, жодних підозр, я тихо помру, і вже тоді ніхто не відволікатиме її від Рудого та Рудого від неї. Я припускаю, що саме так вона могла думати. Хто її знає, цю Христину Стеців. Бог їй суддя.

Я й не думала їх розлучати, мені ще бракувало втручатися в особисте життя брата. Я намагалася бути з Христиною приязною, завжди вислуховувала її, але ніколи не була з нею відвертою. Це вже занадто. Утім, Христині моя відвертість була не потрібна, її цікавив лише Рудий. Приборканий Рудий – як підтвердження її жіночості.

Злі язики подейкували, що з Христиною щось не те, тому вона не змогла знайти гідного нареченого в Канаді, а приїхала обкрутити когось із наших хлопців. Я не хвилювалася через те, що Христині вдасться обкрутити Рудого, ну, хіба що трохи. Але я добре знала Рудого, знала, що воля для нього понад усе, а Христина, старий мисливець Христина Стеців, уже обкладала Рудого червоними прапорцями. І Рудий упізнав їхні коливання, коливання маленьких червоних стягів. Вони майоріли як маки у полі. Рудий, старий вовк, відразу зрозумів, що це вони і є, червоні прапорці – небезпека його чоловічої волі.

Одного ранку я прокинулася й здогадалася, що Христина більше з нами не живе. Я нічого не питала в Рудого, хоч йому й кортіло щось розповісти, але мені чомусь не вистачало мужності вислухати історію цієї розбіжності у характерах.

Останньою постійною дівчиною Рудого стала Една. Една була литовкою, литовським режисером, як сказав Рудий: «безмежно талановита жінка». Вона виявилася дуже нервовою. У неї було нервовим усе: обличчя, волосся, пальці, руки, ноги, живіт, рухи. Абсолютно все. Рудий казав, що ця нервовість свідчить про її талановитість. А ще він повідомив мені: «цього разу я закоханий до нестями». Усі друзі Рудого вважали, що Една дуже гарна. Чого б я мала їм не вірити? Я знала, що в Едни великі зелені очі, які змінюють колір від сіро-зеленого до блакитно-зеленого. Рудий називав її очі відьмацькими та морськими. Ще він говорив про них «очі, як у русалки». Я не пам’ятаю, щоб чиїмось очам він приділяв стільки уваги й не шкодував для них стільки епітетів.

Една не могла всидіти спокійно. Вона завжди давала роботу й клопіт своїм занепокоєним рукам. Якщо чогось не крутила, то щось плела. Бахрому скатертини вона сплітала в коси, будь-яку мотузку – в косу, ковдра так само страждала від рук Едни, але найгірше те, що кіски вона плела й мені. Вона тихо, мовчки підходила до мене. Зненацька торкалася мого волосся, ледь чутно віталася саме з ним, не зі мною, і розпочинала плести косички. Мене така поведінка бентежила хоча б тому, що мені було боляче, я відчувала себе ковдрою в зелену клітину, яка лежить на ліжку Едни.

Я довго терпіла, але не витримала й одного разу подарувала їй ляльку Барбі з чудовим довгим та пухнастим волоссям. Барбі мала б слугувати Едні чотками. «Едно, – лагідно почала я. – Едно, відтепер ти можеш робити їй будь-які зачіски, можеш хапати її за волосся, як і коли тобі заманеться». Але Една не зраділа подарунку, вона сховала обличчя в долонях, кинула ляльку на підлогу та зайшлася в риданнях. «Ти мене не розумієш, ти мене не розумієш, ти мене не розумієш. Ти мене ненавидиш, ненавидиш із самого початку, ти це навмисно. Ця лялька – це навмисно, ти не підпускаєш мене до себе, ти думаєш, що я хвора. Адже це ти, це ти хвора. Це – ти». Вона насилу заспокоїлася.