Сашко Щур, на думку Наталі, був улюбленцем долі та майстром підпільної, підкилимної боротьби. Він ніколи не конфліктував напряму́ (на відміну від Наталі, котра не латала скандальні дірки, а виставляла голе тіло на людський суд), діяв крадькома, тому не мав жодного шансу сподобатися моїй доні. Він умів виплітати інтриги й пишався цим, вважаючи, що то не вада, а перевага будь-якого дипломата. Він грав за правилами протоколу, але загравав із тими, хто цей протокол порушував.
Наталя, котра вирізнялася недовірливістю до людей та несприйняттям чоловіків, не могла повірити та прийняти, що цю людину вона вже впустила в наше життя. До свого життя, до життя свого сина.
Вона казилася від того, що він, маючи тільки один козир на руках (власну доньку), переміг, здолав її упередження, зробив так, що навіть із минулим, котре Наталя нікому не пробачала, вона має миритися, спантеличена своїм материнством. Якби Славік зараз перебував поруч – вона б надавала йому ляпасів як навіжена істеричка.
Я щиро сподівалася: ця ситуація навчить її гнучкості, усе життя я непокоїлася, що моя тверда та неповоротка доня зламається, розлетиться на тріски і згорить.
Віка Петрова тихо повідомила: вони з Йоостою вже вирушатимуть на вокзал. Я також шепотіла, усім здавалося, що головна сцена зараз відбувається на балконі, а ми або глядачі, або перебуваємо за лаштунками, або застигли на малій сцені та чекаємо, як нас означить хтось із освітлювачів. Не знаю, чи цього Віка очікувала, коли просила нас утворити родину для неї, але мушу визнати, що ми не фальшували, крім побрехеньки про спільного батька Віки та Славіка, наша поведінка була абсолютно такою, як зазвичай.
Славік схаменувся, виявив братерську любов, викликав таксі. Допоміг із валізами й сумками, поцілував Віку в лоба, пригорнув на мить до себе та побажав щастя. Я за цим спостерігала з вікна, як завжди, коли чекала на повернення мого хлопчика з роботи. Ось він підняв своє личко та підморгнув мені, я не могла того бачити, але була переконана в тому, що він саме зараз торкнувся моєї душі.
Зойка не знала, чим займатися, жодної людини, котру б вона хотіла пожувати, насадити на своє ікло, за столом не залишилося. Алла на правах майбутньої родички також вийшла проводжати «сестру Славіка». Це Зойку веселило, але не настільки, щоб усіх здати та послати в жопу. Вона сумувала, Зойка ніколи не додивлялася до кінця фільм, не дочитувала книжку, тому й зараз вона кивнула мені, поклала до кишені кілька пиріжків та пішла до себе.
Поночі до мене зайшла Наталя. Щемка та юна у своїй коротесенькій сорочці з прозорого батисту. Така дівчача, безпосередня, маленька.
– Ма, як навчитися прощати, як навчитися скорятися? Ти це вмієш робити, Зойка – ні, але ви ж вижили, розумієте одна одну, підтримуєте. Як вам це вдалося, чому я зовсім не можу попуститися? Чому я не можу дати попуститися іншим? Що мені заважає?
Я не знала, що відповісти, якби я вміла все пояснювати або хоча б посилати всіх у жопу, як то вміє Зойка, але я не мала такого хисту. Тому просто посунулася ближче до стіни, щоб моя дитина вклалася поряд, притулилася до мене твердою, але такою беззахисною спинкою; мені здалося, якщо вона зрозуміє мене та вкладеться поруч, їй стане трохи легше жити. А чого мені ще бажати? Ось вона лежить, така тиха, майже сонна, дозволяє себе голубити, ніжити, не сахається, коли я гладжу її волосся, не пручається й не відштовхує мене. Здавалося, що я ніколи цього не дочекаюся, і ось ця солодка та гірка материнська влада розтікається усім моїм немічним тілом і, можливо, дає дитині най не зрозуміти, але прийняти життя таким, яким воно є, та відчути: ти не сама.
* * *
– За що мені такі муки? – запитувала Наталя, наче народжувати випало саме доньці. – Якби я працювала у посольстві, це начеб мене не стосувалося, але – ні, я повернулася до праці у цьому жахливому Міністерстві, мені підсунули Щура у свати, я мала терпіти тамаду на весіллі власного сина; ще й на довершення маю стати бабусею, казна-що. Славік знизував плечима та пошепки говорив мені:
– Через народження нашої дівчинки у маминому департаменті уже полетіло кілька голів, а скільки ще полетить…
Наталя трималася за голову:
– І все це на мій ювілей. У п’ятдесят п’ять років ти отримаєш у прижиттєві та довічні супутники кілька незнайомих людей, ще й малятко. Жах. Жах!
– Ма, малятко виросте, – заспокоював матір Славік. Вона тільки зиркала на нього, цілком у Зойчиній манері.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу