Лариса Денисенко - Нова стара баба

Звичайно, я компенсувала Славіку прохолодне ставлення матері. Можливо, й залюблювала його, а кого мені було любити? Наталя не терпіла моєї ніжності (її відверто вернуло від проявів людяності та тепла). Чоловіка у мене не було, котів або собак я любила, однак не «заціловувала їх у попу», а Славіка, виходить, заціловувала.

Я полюбляла купати його, розминала смішні ніжки, першою помітила, що він – плоскостопий. Я читала йому казки, збирала до школи, купувала дорогі продукти, мені подобалося милуватися тим, як йому смачно. Я пам’ятала його перші слова та помилки, зберігала фотографії, щоденники, його перший вірш та старі іграшки. Я помічала, як змінюється його запах, голос, як він почав голитися, що його хвилясте волосся так росте – наче сходиться трикутником під шиєю…

Із чоловіками мені не щастило. Або на чоловіків. Зойка говорила: «Если б я тебя не знала, то по тебе вообще не скажешь, что у тебя были мужики, вся прилизанная такая, с улыбочкой этой твоей, будто тебя застали писающей в кустах. У тебя Наташка из уха вылезла, а не как у всех нормальных баб. Вся ты такая, будто и пальцем в тебя не тыкали, не говоря уже о чём-то пониже пуза. Вроде как никто не срал в душу. Но Славик, помяни моё слово, насрёт!»

Чоловіки у мене були, але щось заважало нам триматися разом. Я кохала щиро, без причин, тільки завдяки потребі – любити та віддавати, а вони шукали причину – через жалість, через корисливість, через зріст, через «щоб не піднімати одній дитину». І думали, що я ці причини приховую, я ж, якщо й уміла в житті щось приховувати, то це тільки гнів. Вони озвучували ці причини, я ніяковіла, вони відходили й знову наближалися. Коли все було добре, я відчувала: це ненадовго, зараз знову до мене підійдуть і почнуть обгризати моє молоде листя… У мене були свої щасливі та розпачливі історії…

Наталю я підняла самотужки. Хоча тепер грішу проти істини, це Наталя підіймала мене, вона завжди вирізнялася цілеспрямованістю, ніщо так не змушує молоду матір-одиначку жити та міняти щось на краще, ніж упертість власної дитини, ти б уже й скотитися зверху годна, а хтось тебе підбиває рогами догори, догори, знову й знову. Крім того, був потужний фактор Зойки, із яким не можна не рахуватися. Хай би хто спробував!

Тепер Наталя працювала у нашому посольстві в одній зі скандинавських країн. «Мама, не здивуюся, якщо тут у баб уже виросли яйця, вони розрулюють геть усе, – писала вона. – Навіть у мене щось там починає свербіти, можливо, то якраз і лізуть яйця». Я хотіла їй відповісти, що так може проявлятися клімакс, цей страшний свербіж якраз на нього вказує, але не втручалася.

Власне, Наталя не гарчала на людей (і на мене теж) тільки тому, що взагалі не любила розмовляти: вона писала довідки та листи, складала протоколи, вичитувала договори. Про Славіка запитувала тільки у контексті того, чи не привів він когось до хати. Коли я сердилася, що вона за нього геть не хвилюється, Наталя відказувала: «Мама, з людьми такого типу, як Славко, та такої статі – ніколи не відбувається чогось, що мені цікаво або слід було б знати, крім тих моментів, коли його чіпляє яка-небудь небезпечна баба».

І от знову нова баба. Варто йому подякувати за те, що першу він привів пізно, коли йому виповнилося двадцять дев’ять років. Її звали Людмила, й вона була такою гладкою, що коли сідала – більш скидалася на крісло, ніж саме крісло.

Зойка реготала й казала мені: «А ты представь, что это не Людку притащили в твою квартиру, а оригинал Рубенса». Предтечею до її появи служила нова пралька, котру Славік подарував мені. Власне, ця Людмила у його телефоні (я не підглядала, якось він голився, вона зателефонувала, і я піднесла йому телефон, мимоволі ж кинула оком на екранчик) була записана як «Люда – пралька». Коли я помітила цей запис – мене трохи попустило, я вирішила, що надовго вона тут не затримається, або Славік уже зовсім «чурбан неотёсанный» (так зве його Зойка), бо не можна навіть у записах так нарікати кохану жінку.

Не можу сказати, що я з нею конфліктувала, просто її було, як на мій смак, забагато. Ще їй постійно телефонували клієнти, скільки ж людей хоче придбати пральки, пилососи, рукомийники, диво-швабри; вона з ними спілкувалася цифрами та реготом.

– Звіть мене Людмилою, якщо не важко, – виправила вона мене, коли я звернулася до неї як до Люди.

– Людо, але ж у вас таке надмірне, довге повне ім’я, хіба не можна його зменшити?

– А ви зменшуйте прикметники, ви ними зловживаєте, так і сили для імен збережуться. Усі ці ваші «надмірний», «надзвичайний», «злочинно-прекрасний», – для чого вони, ті красивості? Людмила – гарне ім’я, а Людка – так хай звуть шавок підзаборних, навіть чути такого не хочу.