Лариса Денисенко - Нова стара баба

Ми не чули, про що вони говорять, – сиділи в іншій залі, але видно нам було все.

– Думали, что идём в театр, а пришли на балет, – прокоментувала Зойка.

Віка Петрова жестикулювала, окремі голосні долітали до наших вух, помітно було, що Славік не в захваті від цієї бесіди. Раптом з’явився звук.

– Як ти не розумієш, саме зараз я не можу тобі допомогти. Та й зрештою, чого б я мав це робити? – Виявляється, коли Славік встає, ми починаємо його чути.

– Слушай, а что, это так сложно? Ну, скажи своим тёткам, что нужно меня поддержать. Пару вечеров, чтоб этот хмырь понимал, что я не в общаге живу, что у меня нормальная семья, брат – бизнесмен, тётушки приличные, опять же. Ти что думаеш, если б у меня был другой вариант, я бы к тебе обратилась? Да сто лет ты мне снился, козёл.

Віка Петрова супроводила ці слова дзвінким ляпасом, вона також встала, висока, струнка у чорній короткій сукні, у чорних замшевих чоботах на платформі, майже така на зріст, як і Славік.

– Приличные тётушки – это мы, что ль? Спасибочки. А про козла – справедливо. Она что, в трауре? Или попробовала элегантно одеться? – прокоментувала почуте та побачене егоцентрична Зойка, котра щоразу першою вихоплювала саме ту інформацію, що стосувалася її персони.

– Я хочу одружитися, я тобі сказав, і збираюся саме із цими «прілічними тётушками» та з мамою знайомити Аллочку. У мене це серйозно, а ти – тупо звалити за кордон хочеш. Я Аллі не брешу, вона прекрасно знає, що сестри у мене немає. Як і брата. Це я про всяк випадок тобі кажу, щоб ти не вигадала ще щось «геніальне». Що ти – мій брат, який змінив стать.

Я зойкнула, як почула, що він одружується, моє зойкання завжди оживляло Зойку, бо вона думала, що я звертаюся до неї. Власне, так воно і було. Не встигла я нічого додати, як Зойка подала голосовий сигнал. Здається, у мультиплікації про Мауглі саме так слон сповіщав про те, що у джунглі йде страшенна посуха. Зрозуміло, Славік повернув голову – подивитися, хто так реве, і впізнав нас.

– Ба? Тьотя Зоєчка? Що ви тут робите?

– Чекаємо випускників, – бовкнула я.

– М-м-м-м-м. Чиїх?

– Да хоть каких-нибудь. Хотели развеяться. Та неважно. Они не пришли. Зато вот мы увидели вас, надо же, какая неожиданная радость! – Зойка майстерно вміла переводити стрілки. На всіх годинниках, справжніх та уявних. Віка Петрова кинулася в атаку.

– Зоечка Никитишна, Варвара Сергеевна, как же я рада снова вас видеть! Ещё и живыми! Мне очень нужно с вами поговорить.

– Вітаю, пані Вікторіє. Слава Ісусу! Як ся маєте? – озвалася мстива та живуча Зойчина натура.

– Героям Слава. Хай Бог помагає, – Віка Петрова була з породи міцних горішків та ще міцніших іклів.

– Посидьмо, ви ж не попоїли як слід, а я вам розповім свою драму.

– Це без мене. Мені треба на роботу. Петрова, облиш моїх старих. Іди геть. Усе.

– Тоді ти не залишаєш мені вибору, можеш не сумніватися, що ця Алла про тебе буде знати таке, про що ти зараз навіть не здогадуєшся.

– Стерво.

– Теж мені новина. Слинько.

– То, что он – слинько, тоже не новость. Иди, Славушка. Мы с ней покалякаем самую малость. Из старушечьего любопытства.

Так Славік укотре самоусунувся, от вміє він утікати від проблем (і так, це, безперечно, моя провина).

Віка Петрова розповіла свою історію: із майором, на котрого вона проміняла Славіка, у неї не склалося, вірніше, спочатку начебто все було добре, а потім вона збагнула, що він жадібний і хоче сина. А Віка Петрова після трьох абортів мала сумнів, що вийме йому сина та на пузо покладе.

Після майора з нею трапилися інші яскраві історії. Якби Віка Петрова була художником – усі вони поглинулися б одним пурпуровим мазком. Та ще два аборти. Так чи інакше, вітчизняні мужики Петрову розчарували, можливо, здалися дуже плодючими, тому вона почала вивчати закордонні ринки. Там також не все було тихо й гладенько, але зараз вона знайшла цілком принадну кандидатуру. Голландця Йооста Ван Лоо. Зойка на це зауважила, що звучить він як китайоза, немилозвучне якесь ім’я. Йооста працює ювеліром (як Зойчин покійний Наум Львович, царство йому небесне, ласку Богородиці під світлу голівоньку), захоплюється мистецтвом, чудово знає англійську та російську мови, виступає актором-аматором у невеличкому театрику, де часто ставлять російську драматургічну класику.

– «За двома зайцями» нехай поставлять. Ти Проньку гратимеш. Але нехай назвуть це «За двома тюльпанами» чи «За трьома оселедцями», щоб їхні бусурмани зрозуміли, – порадила Зойка.