Лариса Денисенко - Нова стара баба

Зойка не хотіла брати Славіку вокзальну дівку або наркоманку, вона повернулася до мене: «Возьмём ему чего почище, он же у нас один».

– Ще доречно подарувати дорогі шовкові панчохи, французькі духи, ліфчик, – продовжувала настанову Світланка.

Зойка обурилася:

– Колготы и духи приплюсовать? Так это в две, а то и в три расценочные суммы выйдет. За такое она у меня и второй раз к нему придёт.

Я заплющувала очі, хай роблять, що хочуть, я не можу нічого вдіяти, говорити цій парочці про кохання, говорити Зойці про любов – це все одно, що пояснювати мисливському псові, що не треба чіпати підранка. Особливо за даних обставин.

Настав день, коли Таня підійшла до Славіка з місією. Він повертався з офісу, під пахвою ніс нову комп’ютерну гру і відати не міг про те, що нині – особливий для нього день. Таня сказала йому, що він давно їй подобається, але вона не наважилася підходити, бо він такий «високий, освічений і зайнятий», але зараз така хороша погода, чом би не поїхати до Гідропарку. У Гідропарку в Тані все було схоплено. Там на них чекало караоке, дешевий коньяк, шашлик такої ступені масності, що хотілося запити його коньяком, та спеціальне місце за кущами для «цього».

Ми знаємо, що все там і відбулося (ще б пак, мені не відомий жодний план Зойки, навіть найпаскудніший, котрий би не реалізувався!), але як все пройшло, ми не знаємо. Таня, коли вистригала Зойчині пасма, сказала: «Ой, ну баба Зоя, та воно ж все однакове, коли ти така надерта, як свиня, та він такий же п’янючий, хіба самі не пам’ятаєте? Впали кудись, трава в попу лізе, штрик-пик, він по ногах моїх ялозить, вуха слинить, соски крутить, як попав у те саме, то попихтів трохи і відпав. Тільки сукня під грудьми натерла во-о-о-такий рубець, та через ті труси на щиколотках, всяк час про них забуваю, впала, коли підводилася. Усе».

Зойка заспокоїлася: отже, там у нього все виросло як слід, просто він ледачий та бажання, на відміну від органа, ще не виросло, однак далі все буде відбуватися за схемою. «Мужики они младенчики, ленивые, сиську сосать не хотят, это ж усилие приложить надобно, а как поможешь привыкнуть к сосочку, ёп-папало-ногу, то уж спасу нет, кусают, мнут, раскармливаются, гадёныши».

Тані вдалося розворушити ледачого Славіка, він почав знімати дівчат у клубах, закрутив під час корпоративу на роботі довший (десь із півроку) роман, мода на які набирала оберти, а Зойка збагнула, що й на цьому можна заробити велику копієчку. Шкода, що фінансова криза стукнула по Зойчиних планах та амбітності. Але Зойка та її малий бізнес вижив, просто перейшов на іншу стадію – тепер Зойка обслуговувала базарників. Вони були людьми невибагливими, задовольнялися локшиною, пюрешкою, котлетами, курячими биточками та салатом: капуста плюс щось.

Насувалося нове сторіччя. Їй-бо, не вірила, що колись доживу, у сорокових роках навіть не думала про те, що буде двадцять перше століття. Я й фантастику почала читати, коли повернулася із Сибіру до Києва, почала ходити в бібліотеки, відкривати для себе Азімова, Стругацьких, Бєляєва, Єфремова, Бредбері, Гібсона, Гаррісона, Шеллі. Моїм улюбленцем став Станіслав Лем, це була ледь не єдина фантастика, котра мене розчулювала, я виплакувала ніжність та жаль. Я вірила у те, що ми зможемо чути гомін рослин, бо вони з нами давно говорили, вірила, що з кранів тектиме мінеральна вода, що до нас прилетять інопланетяни, які клонують, може, не людей, але собак; що НЛО будуть пурхати небом. Я приймала усі неймовірні, безглузді та прекрасні вірогідності, наукові теорії, змови та світові перебудови; просто не вірила, що я, Варвара, доживу до цих часів.

Зойка подібним ніколи не переймалася, фантастику вона називала «казками для бідних або нероб». Погортавши одну з книжок Лема, вона пожувала щось і вимовила: «Кой хрен столько всего понаписывать и не указать, сколько будут стоить зерновые и водка? Да нормальные люди так ни в жизнь не уразумеют, к чему им готовиться!»

2001 року мені виповнялося сімдесят три, за цей час Наталя повернулася з кількох закордонь. Вона припинила «роксолянити», попрацювала в Польщі, а тепер, украй незадоволена, повернулася до рідного міністерства, котре продовжувало платити копійки, але примушувало тримати марку. Вона ні з ким не зустрічалася, хоча я вважала, що в її віці – Наталі йшов сорок третій рік – жінка б мала бути заміжньою або зустрічатися з чоловіком, тим паче, така вродлива, як моя донька. Однак Наталя мовчки дивилася на мене, погляд її все обважнювався, і всі мої тривоги, усі сподівання та запитання, що вже, було, розправили крильця, затовкувалися всередину, щоб вмерти там нерозвиненими лялечками.