Анна Малігон - Навчи її робити це

– Ти здуріла! Це явно перебір, тобі не здається? Може, досить сюрпризів, Марто! Я стомилася, я більше не можу…

– Які сюрпризи, моя золотенька! Ти що?! Сюрпризи ще й не починалися!

– Чому ти мені не зателефонувала? До чого ця анонімність?

– З чого зателефонувати, з рейки? Добрі люди написати есемеску дали. Ти ж знаєш, я тепер без телефону.

– І без серця.

– А хоч би й так! До чого доводить те серце? Кому воно потрібне? Досить того, що ти надто вже «сердешна».

– Ну, і чим цього разу ти мене здивуєш? Останнім часом я вже готова до будь-чого.

– Пішли, щось покажу. Так, невеличка екскурсія, щоб розвіятись. Тільки обіцяй, що не буде істерики.

– Вибач, але цього обіцяти не можу. Ти ж бачиш, я зовсім розклеєна.

– Як знаєш! Однаково рано чи пізно я мала тобі все розповісти. Почну тут, продовжимо вдома. Якщо захочеш…

І Марта повела Лізу плутаними стежками, а Ліза йшла за нею покірно, мимобіжно читаючи випадкові дати та імена, і, коли їй траплялися зовсім невеликі відрізки часу між датами, а до того ж мініатюрні охайненькі могилки, вона на мить зупинялась, і серце її щеміло. Марта помічала це і якось ніби зловтішно мружилась. «Що вона хоче показати мені? – думала Ліза. – Невже її мати тут похована? Саме тут, а не десь у глухій провінції? І, якщо ми йдемо саме туди , вона, певно, все розповість про себе. Усе, до останку. До останньої сльози. А тоді… Що буде тоді? Невже все зміниться на краще? Або навпаки. Може, Марта насправді і є янголом, посланим їй вищими силами, аби змінити її, оголити, відкрити світові справжню Лізу, м’яку у своєму спротиву й сильну в покорі, хай навіть двоїсту, але живу . І, може, це кладовище – теж не випадково. І по-святковому одягнена Марта…» Вони йшли поміж могилами, тихіші за мерців, одна позаду іншої: перша, вперто дивлячись вперед і ніби нічого не помічаючи, друга – дещо розгублено, невпевнено, час від часу ловлячи очима хижий блиск срібного ланцюжка на потилиці першої. Одній нестерпно співали «райські» пташки і сонце сліпило зелені плеса очей, а іншій – боляче пахла цвинтарна трава і пересушувало горло передчуття невідомого, невідворотного.

– Ну то що, батько таки завтра приїде? – раптом, наче опам’ятавшись від глибокого трансу, запитала Марта.

– Може, приїде. А може, й не приїде. З мамою не все так добре насправді. Поживемо – побачимо.

– А кого ти більше любиш, тата чи маму? – лукаво поцікавилася Марта, так, як підступні дорослі іноді запитують у дітей, свідомо ставлячи їх перед важкою дилемою.

– Марто, я що – маленька?! – розсердилася Ліза. – Давай уже дійдемо нарешті, куди треба дійти. Мені й так зле…

– А ти для мене завжди маленькою будеш! – Марта знову розіграла «дорослу». – Навіть якщо ти менша за мене хоча б на… п’ятнадцять хвилин.

– Марто, ми ж народжені в один день, і то неважливо – хвилини, секунди…

– Дорогенька, а скажи-но мені тоді таке: навіщо ти «хазяйнувала» в моїх речах?

– Я ж сказала… той ланцюжок, він просто…

– До чого тут чортів ланцюжок? Я тебе ще раз питаю, що ти хотіла побачити в моїх речах, дурепо!?

Ліза з останніх сил намагалася опанувати себе і тримати оборону. Однаково втрачати вже нічого:

– Ти мені ніколи про себе не розказувала, Мар-то. Ти заволоділа мною з першого дня, і я боялася… Не знаю, чого більше – чи втратити тебе, чи… знайти. Таку, якою ти є насправді.

– Ну то що, знайшла? Багато ти там знайшла, дитинко? – Мартин голос дещо злагіднів. – А я знала! Я знала, що ти не нашої породи. Що рано чи пізно зрадиш, розчаруєш мене. Тому й була готова до того.

– Знайшла чи не знайшла – то на моїй совісті. І все ж у мене виникли деякі питання.

– Що ж ти спішиш весь час поперед батька в пекло! До того ж ти не відповіла на жодне з моїх питань, а вже мене допитуєш. То кого ти більше любиш, Лізо? Хто тобі ближчий?

– Чесно кажучи, у мене нема ближчої людини за тата… – Ліза опанувала ситуацію і прийняла правила гри, як це часто траплялося за час їхнього спільного з Мартою життя.

– Тато, кажеш? То добре. Ось нарешті ми й прийшли.

Марта зупинилася якраз біля однієї з дитячих могилок, мабуть, чи не найменшої на кладовищі. Ліза пробігла очима по залізній табличці на сірому, аж блакитному граніті. Те, що вона побачила, примусило її схопитися за скроні. «Лізонька Смоляр, 8.01.1986 – 1.08.1986» – сумна гра зловісних дат. І викарбуване личко немовляти у чепчику з рюшами. І каліграфічно виведені рядки: «Сонечко наше, чому ти так рано зайшло?» Лізі на мить здалося, що такий смертоносний збіг не випадковий, що то вона лежить у землі вже давно, саме вона – Єлизавета Максимівна Смоляр, а не та нещасна Лізонька, що так рано пішла в потойбіччя. Лізі стало зовсім кепсько.