Анна Малігон - Навчи її робити це

– Марто, навіщо ти так знущаєшся? До чого ці тонкощі? Скажи, ти довго шукала цю могилу, щоб мене так… принизити? Клянусь душею моєї тезки, ти за це поплатишся! Будеш вічно відробляти карму…

– Так, Лізо, я цю могилу шукала довго. Навіть довше, ніж ти можеш собі уявити. І якщо молочна душечка Лізоньки Смоляр зараз перебуває над нами, то хай вона вже пробачить. І мене, і тебе, і наших батьків…

– Вона померла у день мого народження. Може, повідаєш мені щось більше?

– А ти впевнена, що хочеш знати все? Ти витримаєш? Можна зупинитися на цьому й покінчити з жахами, і мирно… розійтися.

І оте спокійно сказане «розійтися» обізвалося гіркою луною у Лізиних думках. Їй стало так зле, як не було уже давно. Вона відчула, що пересушене повітря важко проходить крізь неї, шкіра почала свербіти, груди здавила важкість впереміш зі страхом: що ж тепер? Хто її, беззахисну, тут урятує? Ліза почервоніла й зайшлася сухим кашлем.

– Ось, візьми, – миттєво зреагувала Марта, витягнувши з сумки новенький інгалятор. – Я так і думала!

– Але ж… Я ніколи не користувалася Сімбікортом! – майже прохрипіла Ліза, відверто здивована такою передбачливістю Марти.

– Бери вже, що є! – Марта почала нервувати через її невчасну перебірливість.

Зважаючи на безвихідь, Ліза все ж скористалася препаратом. І їй через три хвилини полегшало, важкість у грудях відступила.

«Не буває випадковостей, не буває збігів» – пульсували слова у Лізиних венах, розливалися по всьому тілу, палили її з середини і знову кидали в холод. Вона губилася в здогадах, перебираючи в пам’яті сюжети психоделічних фільмів: а якщо, а раптом?

– Може, то я там лежу, бо насправді померла багато років тому. А все, що зараз відбувається, – витівки паралельного світу… – майже прошепотіла Ліза тремтячими губами і ледь усміхнулась, ніби засвідчуючи, що таки жартує і ще не зовсім втратила розум.

– А ти ще ігри розуму згадай! Ні, на щастя (чи на жаль), там, – Марта кинула погляд на невеличкий гранітний надгробок, – лежить прекрасне немовля, яке мало б купатися в променях любові твого турботливого тата…

Вони сиділи одна напроти одної, занурившись у рожеву піну, як і першого дня їхнього спільного «купання». Аромованна з прохолодною водою, щедро насичена екстрактами базиліку, кардамону, розмарину, м’яти, герані, лимона, іланг-іланга, бергамоту, римської ромашки та жасмину не заспокоювала, а тільки збуджувала двох розпашілих демонят, заблукалих у хаосі життя. Ліза, за звичкою, слухняно лизала Марті коліна і вірно очікувала розпоряджень.

– Говори, Марто! – нарешті не витримала.

– А ти очі заплющ, так буде краще уявити. Та й не повинна ти мене бачити, бо я будь-якої миті можу не витримати твого погляду, і тоді…

– Тоді – ось! – Ліза нахилилась і взяла з підлоги чорну бандану, – до речі, мабуть, таки не дарма вона тут валяється.

Марта обережно, щоб не зачепити волосся, зав’язала їй очі. Ліза гостро відчувала її запах. Він зачаровує, паралізує, розриває на шматочки і знову складає докупи. Це запах якогось хижого, але прекрасного звіра…

– Ти пахнеш, Марто…

– Чим я пахну?

– Пантерою…

– То на пантеру нібито ти більше схожа. Я так, молода левичка.

– Ні, ти пантера. Я це відразу відчула. Ця тварина має запах, принадний для інших звірів. Про це ще давні греки писали. На неї не полює ніхто, окрім людини, яка вміє користуватися тією самою зброєю й заманює пантеру запахом вина, на яке вона ласа. Сила пантери – в її розумі й обережності. Вона вміє хитрувати. Її пастка – особливий аромат, знаряддя смертоносних пестощів. Коли пантері потрібна їжа, вона ховається в густих заростях і дозволяє собі тільки дихати – жодного поруху. Оленята, газелі, дикі кози та інші тварини наближаються до неї, зачаровані ароматом. Тоді вона зненацька нападає на жертву.

Якби у Лізи не були зав’язані очі, вона б помітила, як Марта зняла з шиї ланцюжок і тримала його перед Лізою на відстані витягнутої руки. Він спочатку висів непорушно, а потім змійка ледь заколивалася, як маятник, і Марта блаженно посміхнулась.

– Звідки такі зоологічні пізнання?

– Міфологічні, я б сказала, – уточнила Ліза.

– Ти добре говориш. Дарма ти наукою не займаєшся.

– А тепер… Я б хотіла почути тебе.

– Ти готова мене вислухати? Обіцяй, що не зніматимеш пов’язку і терпітимеш, як би боляче тобі не було. Без зайвих втручань.