Анна Малігон - Навчи її робити це

– І терпітиму.

– Тоді слухай.

Ліза напружилась, як струна, відчувши ступнями Мартині передпліччя.

– Отож, на чому я тоді закінчила? Ага, на родовій халепі. Чи проклятті, сприймай як хочеш. Значить, почалося це ще невідомо коли і невідомо коли скінчиться. У кожному поколінні – то близнята, то двійнята. І всі жіночої статі. З чоловіками взагалі горе: то втікають одразу, то трагічно гинуть. Дід мій повісився, навіть записки не лишив. Ніхто не знав, яка холєра йому в голову стрельнула, – все ж начебто добре було. Інший дід спився ще молодим, я, здається, вже розповідала. Про батька сама знаєш. Ось мати й запила з того часу. Одна з наших «родових» двійнят завжди народжувалась із якоюсь хворобою, а в іншої просто життя не складалось. І ось начебто мати була весь час здоровою, так на тобі – алкоголізм, батькові гени. У баби епілепсія, до речі, була, а у прабаби – цукровий діабет. Ну, і баба, доки була жива, намагалася матір напоумити, мовляв, що ж ти коїш, одумайся, тобі ж народжувати скоро! А вона наче здуріла: вливала в себе всякі шмурдяки, з хати повиносила все, що можна, відколи баба гроші від неї стала ховати. Потім напади агресії почалися, хапання за ножі, погрози «скинути» дитя. Коли вже прийшов час народжувати, баба зовсім злягла. До мами приходили під вікна подружки «по пляшці», лементували, що треба негайно таке діло «замочити». Народилася двійня. Одна дівчинка зовсім слабка – дались таки алкогольні гріхи, а інша абсолютно здорова, тільки надто вже неспокійна. Одна лежала під «апаратами», ледве дихаючи, а інша верещала на все приміщення так, що медсестри за голову бралися. А до матері не приносили – раз поночувавши з «крикливою», сказала: «Заберіть, бо я її придушу!» Ну, списали все на післяпологовий шок і приходили тільки по зціджене молоко. Врешті, коли стало зрозуміло, що жінка «серйозно налаштована», постало питання оформлення відмови. І тут сталося диво: серце матері розтануло. Може, тверезість таки спонукала її обдумати власні вчинки. «Добре, – вирішила, – здорову заберу. А слабеньку ми не потягнемо. Ліки он які дорогі, а в мене ще мати лежача». На тому й розійшлися. Мама написала заяву про відмову, і її виписали зі мною на руках. Але вона в останній момент впала в істерику і розридалась, коли треба було збирати речі «на вихід». І вмовила лікарку віддати їй «хоч клаптик з іменем» від слабенької. «Хай трохи на ноги стану, я й ту заберу», – обіцяла. Діана – рідкісне ім’я, знайти буде не так важко. «Хай би тільки її не переназвали», – це було останнє прохання матері.

Марта не бачила Лізиних сліз, але зрозуміла, що вона плаче. Її губи тремтіли, і дихала вона важко, і стиснула кулаки – наче бити когось зібралася.

– Лізо, може, припинимо. Давай уже вилазити, вода геть холодна.

Ліза ледь кивнула на знак згоди. Проте, коли Марта взяла її за руку, щоб допомогти вилізти з ванни, вона раптом відсахнулася, затремтіла і завила, як підбита тварина:

– Не чіпа-а-а-ай мене-е-е-е!

Вона одним рухом зірвала з очей пов’язку і, закусивши до крові нижню губу, почала лупцювати Марту, аж бризки полетіли на всі боки.

– Я все життя із зав’язаними очима, як дурепа! Що ви всі з мене сліпу робите! Ви, всі до одного! Досить уже гратися, я не хвора, не хвора, не хвора!

– Заспокойся, у тебе істерика! – Марта спробувала заламати їй руки, але Ліза відчайдушно пручалася, у неї раптово з’явилася сила.

– Ну то убий мене, на, заріж! – Марта схопила з полички лезо і простягла «буйній».

Ліза зіщулилась, як нещасне горобеня, обхопила себе руками і щедро заридала.

– Ну поплач, моя маленька, поплач. Знаю, це не просто тяжко, це нестерпно. А тепер уяви, як мені було всі ці роки, все життя? Думаєш, солодко? Так, я ненормальна. Я збоченка. Тільки хіба я у всьому винна? Можеш бити мене скільки завгодно. Це нічого не змінить.

Марта спробувала обійняти Лізу, і та накинулася на неї, мов на рятувальне коло, обхопила її шию руками, цілувала щоки, губи, тулилася, як до… рідної.

Уся підлога була залита водою. Вода хлюпала під ногами, стікала ароматною дівочою шкірою, повзла по важкому темному волоссю, змішана зі слізьми, вільна, але розгублена, осідала парою на люстро, на кахлі, на м’які рушники…

…Мокрі і збуджені, вони лежали поруч і дивилися в стелю. Велика люстра у формі трьох лілій на золочених стеблах, здавалося, злегка погойдувалась, так, мов нещодавно хтось зачепив її необачно… Хтось невидимий. У сусідів поверхом вище гуділа гулянка, веселі крики та завзяті гоцання відверто дратували дівчат.