Анна Малігон - Навчи її робити це

– Вірю, Марто. Я тобі завжди вірила.

– А перевірити не хотілося? – зіщуливши око, Марта зиркнула на Лізу, від чого в тієї кров перетворилася на кип’яч.

…Доки Марта приймала душ з дороги, Лізу трусило й хилитало. Ні, вона нічого її не питатиме, хай усе буде, як і було. Їй добре з Мартою, хай хоч сто чортів ховається у цій вогнепальній дівчині. Тепло, темрява, затишна павутина прив’язаностей… І, можливо, хоч маленький куточок, хоч одненький клаптик душі, відведений особисто для Лізи. Він таки існує, правда ж? У відповідь – лише шум води.

– А ось і я! – і знову легкі краплини, які хочеться збирати губами й складати у себе, наче коштовності у скриньку.

– І все ж… Навіщо ти позбулася мого коханого волосся?

– Ну все тобі треба знати! Інше виросте, не переймайся. Я ж не стала схожою на скінхеда?

– Ти стала схожою на ельфа!

– Це втішає.

– Забула тобі сказати. Тут до нас незваний гість унадився. Заходив, нічого не вкрав. Якби не речові докази, я була б упевнена, що наснилося. Тільки он, диви, – Ліза показала на вже зів’ялі троянди на журнальному столику.

Марта щиро засміялася.

– Ой, ну я не можу з тебе! Ага, налякалася?

– То це ти приходила?! – запитала Ліза дещо роздратовано. – Ну, молодець! Добре зробила.

– А ти отак із моїм подарунком!

– А звідки мені знати, хто тут шастає? Ти хоча б записку залишила. Або вже розбудила б мене.

– Кого розбудила? Мертве тіло? Та ти валялася в розібраному стані! Я тільки коли пульс намацала заспокоїлась. Скільки ти днів пила? Судячи з пляшок – не просихаючи. І, головне, з якої нагоди?

– Послухай, Марто, ти ж не все мені розповідаєш?

Марта насупилася. Ліза почала грати не за правилами, і це її не тішило.

– До того ж… – продовжувала Ліза, – ти так і не пояснила, чому не залишила мені записку.

– Очі не треба заливати, тоді б побачила!

Марта підійшла до столика, взяла конверт, що лежав поруч із квітами. Витрусила з нього ляльок, а разом з ними випала крихітна листівочка. Вона простягнула її Лізі:

– На, читай! – і самовдоволено пхикнула.

– Я… не помітила. Я не могла порпатися в тих…

– Читай! – підвищила голос Марта.

– «Моя дорога Лізонько, я повернулася». І підпис. Твій.

– Авжеж, не сусідський.

– Але чому? Чому ти підсунула мені цих ляльок, наче я маленька дівчинка? Або ти бачила, щоб я гралася?

– Не підсунула, а подарувала. То не звичайний подарунок. То сироти робили. Робили і дарували для інших дітей, щасливих. Ось ці мені одна мала дала, на тебе дуже схожа. Тому й вирішила їх саме тобі подарувати як додаток до листівки.

– Нічого собі, додаток! З такими додатками посивіти можна!

– А що, не подобаються? Подивись, які оригінальні! Ти ж навіть не розглядала, тому й не знайшла нічого.

– І все ж ти могла б мене розбудити! Хоча… Добре. Проїхали.

– Не проїхали. Приїхали, я б сказала. Навіщо ти міряла оце? – Марта простягнула руку, розтиснула кулак, а там… на долоні лежав срібний ланцюжок. Вона обережно витягла довгу чорну волосину, що заплуталася в ньому.

– Твоя?

– Моя. Я просто… Я хотіла…

– Що ти хотіла? Давай ти ніколи більше не будеш чіпати моїх речей! Ти ж не нишпорка, правда? – майже спопелила Лізу поглядом.

Ще хвилину тому зеленувато-бліде обличчя Лізи стало схожим на буряк. Вона зовсім би згоріла, якби Марта, зітхнувши, не перевела раптом розмову на справи буденні:

– Ти хоч їла що-небудь, чудище?

– Майже ні.

– Я принесла пиріжки з яблуками. І сік.

– Та щось не хочеться.

– Знаєш, якби тоді мені не треба було терміново бігти (Марта особливо наголосила на останньому слові), я би ще довго милувалася твоїм сном. Навіть незважаючи на той штин, що стояв у кімнаті. Ти хоч би кватирку відчиняла. А то як Бітлів слухати – так у першу чергу! ЕстетКА.

– Я мало не здохла.

– Я знаю. Дивуєшся, чому не рятувала? Так то ж твоє життя і твій вибір.

– Ти, як завжди, оригінальна і неперевершена. Добре, давай свої пиріжки, Червона Шапочко. Лиса.

– Ну-ну, обережніше! Дивись, щоб Шапочка на Вовка не перетворилася!

Сніданок, що став одночасно й обідом, додав сили, навіть трохи підняв настрій дівчатам.

На цьому й завершилися б пристрасті. І Ліза потроху б почала нарощувати крила, а Марта – міняти шкіру. І зажили б вони довго й щасливо. Якби…

Голос Марти з передпокою пролунав як смертельний вирок. Загалом, ще з першого дня їхньої зустрічі Ліза помітила у тому голосі щось владне й надривне, щось таке, чому хочеться підкорюватись і одночасно – довіряти й любити. А головне – хотіти. Якщо наказують вмерти – треба вмирати, якщо боротися – підійматися й діяти, зібравши останні сили. А тут – наче скальпелем по нутру: