Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Коли падав дощ, Леокадія Їржівна намагалася не виходити з дому. Брала з полиці книжку, щоб гортати одне з тих оповідань, де пасажири пересуваються в закритих екіпажах, з яких струмками стікає вода. Коли з іншого боку, шукаючи прихистку, сідав який-небудь горобець, Вітько втуплювався в нього, несхвально помахуючи хвостом.

Береза, яку посадили за рогом разом з іншою нечисленною рослинністю, облаштовуючи землю навколо новобудов, зміцніла і виросла. Іноді в ній, яка навесні рясніла сережками, зависали штани чи рушник, що їх шибеник-вітер зривав із котрогось балкона. Влітку вона, як і крислата липа на подвір’ї по інший бік та трійко кленів перед будинком, на одному з яких колись давно висіла саморобна гойдалка, про яку нагадувало зарубцьоване місце в корі, створювала легкий затінок. Взимку, вкрита снігом, біліла та бірюзовіла, а на осонні бабиного літа її листя ряхтіло золотими прикрасами-сердечками. З мідного жолобка у стовбурі зацебенів сік, стікаючи до слоїка з невивітреним душком маринованих огірків, останній з яких Жак спожив на сніданок. Перевіривши надійність прилаштування, Жак полишив його наповнюватися.

Покидаючи на світанку дім, вирушав збирати плоди, які дарувала міська земля. Як яблука під яблунею, на якій росли, так порожні пляшки лежали поблизу лав, на яких їх було розпито, і Жак, якому спалося не так, як перше, і який здригався від дзенькоту розбитого скла зовсім не з тієї причини, як Матильда, прикидав, що з того всього до ранку вціліє. Весна його, який плуганився, переставляючи набубнявілі, мовби напоєні вологою талого снігу, ноги, сердила. Прагнув якнайшвидше проминути її і дотягти до пори наступної. Вернувшись після блукань до дерева і вихлюпнувши сік, у якому плавав недопалок, Жак написав оголошення: «Сміття не вкидати — березовий сік».

Мандруючи від бордюру до бордюру, від дерева до дерева, від лави до лави, від кварталу до кварталу, натрапив на того, на кого поклав вину за порожню торбу, споганений сік і поготів весну разом із набряклими колодами ніг. Незнайомець стояв спиною — низький, похилий, через що голова здавалася втягненою у плечі. Стиснувши пляшку, Жак заціпенів, терзаний непомірними, як на його вдачу, внутрішніми тортурами. Чуже обличчя промінилось щирістю, що межувала з наївністю, в якій, наче в дзеркалі, Жак упізнав себе. Тоді дурнувато стенув плечима.

— Я вчитель.

Від цього зізнання, проказаного просто й невимушено, наче на сповіді, щось тенькнуло в Жакові, й він присоромлено втупив погляд у лаву, якій бракувало дощок, у недопалки, докурені до самого фільтра, і невисохлий слиз плювків перед нею, затримавшись на розчавленому недоїдку помідора.

— Я працював учителем.

Незнайомець назвав номер школи, і Жакові тенькнуло вдруге, виразніше і жалісливіше, а з місця, де зазвичай нуртував голод, здійнялася печією буря сум’яття. «Всі ми ходили до школи, і це зобов’язує», — натомість Жак сказав:

— Були вчителем…

— Англійської. How do you do? Згодом завначем, звідки й витурили на пенсію, мов того Сірка.

— Малюк… — Жак іще не встиг що-небудь розважити.

Восени падали каштани, й однієї осені дорогою до школи каштан влучив Жакові в тім’я. То було біля входу на шкільне подвір’я, земля була всіяна плодами, шматочками розлущених кожушків, починався навчальний рік, і він, як завжди, вів малюка на заняття.

— Ваш син… — завнач зрозумів його.

— Мій малюк, — Жак мовби пригадував, — він такий… такий голопуцький був. Ми його годували і годували… трохи вайлуватий…

На Жакову щоку скотилась сльоза.

— А на прізвище?

Жак сказав прізвище.

— Ім’я?

Жак назвав.

— Давно?

Жак вагався:

— Років тридцять. Чи трохи менше.

— Здається, пригадую. Стривайте…

— Такий… — перебив його Жак.

— Учився в «А» класі, еге ж?

— Пам’ять у Вас… — Жак чудувався.

— Ет, не та, що колись.

— А він був старанним учнем, правда?

— Відмінником. Іноді мав четвірки, рідко.

Жак запишався — ще й зараз успіхи малюка здатні були прокинути в ньому гордощі. Вони сиділи на лаві, спілкуючись — про школу, малюка, учнів, тодішні часи. Жак довідався, що директор давно вже помер.

— Його ховала вся школа, славний був чоловік.

Жак кивнув.

— Потім усе змінилося… Знаєте, після того, як зі мною так обійшлися, мені туди й показуватися не хочеться.

— Розумію, — Жак простягнув пляшку. — Візьміть.

— Та я… Ви її першим знайшли.

— Ну ж бо, тримайте!

Якийсь час обоє мовчали.