Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Приходячи день у день, Жак розбирав автомобіль, почавши корпусом, доки зняв усе, що міг. Як западали сутінки, автомобіль нагадував жука, навколо якого вовтузиться інша, менша, худорлявіша, але й вища комаха. Із прив’язаним до спини дахом і крилами Жак скидався на Ікара, здатного сяк-так іти, та не летіти. Було вже темно, й Ікар залишив трофеї під сходами, куди майже не проникало світло жарівки, що тьмаво осяювала пітьму першого поверху. Вже в ліжку відчув, як тілом розповзається несказанна втома; очі заплющилися, і ще довго марився дім у вигляді багатокімнатного салону не розібраної до кінця «волги», що не мала господаря.

«Від сьогодні зарплата зберігатиметься у сейфі», — тільки як він повідомить про це, якщо всі й так невдоволені постійними затримками? «Що вдієш», — шеф перехопив Жаків сум’ятний, спрямований на шафку в кутку приміщення погляд. «Але…» — Жак не вмів опиратися. «Директива», — шеф багатозначно підніс палець, показуючи, здавалося, кудись вище за стелю і за всі керівні кабінети — туди, звідки взимку падає сніг на голову. Жак підвів погляд. Муха, що дріботіла стелею, на тлі побілки виглядала чорнішою, і Жакові здалося, наче вона з нього кепкує. Раптом стеля й підлога помінялися місцями, тепер муха перебувала на підлозі, а він звисав зі стелі, причеплений підошвами напастованих мештів. Ось стеля-підлога загойдалася, і тієї миті, як ладний був ухопитися руками за стіл, співрозмовник запропонував йому сісти.

Пелюстки розкритих парасолькою квітів були рожеві—досередини інтенсивніші, по краях білуваті. «Штучні», — скривився шеф, беручи вазку і здуваючи порох. «Не прибирає, — поскаржився. — Усе прибирає, квітів не торкається». «І вода давно висохла», — зазирнув, витягши букет, досередини. «Жодної крапельки», — і мовби на підтвердження перевернув вазочку догори дриґом. «Неподобство! — Жак відчув, як у ньому наростає обурення. — Недбальство! Доки таке можна терпіти?!» «А квіточки води хочуть, — вів незворушно шеф. — Навіть матірчані». Відтак: «З тканини. Як тільки їх роблять такими…» «Штивними», — поквапився Жак. «Як Ви сказали — дивними? Я мав на увазі: наче справжніми». І потім, напівзамріяно, напівпригнічено: «У містах майбутнього барвистітимуть пластикові баобаби, а косарки стригтимуть поліпропіленову траву, здатну до саморегенерування. А як ви гадали?» І: «Все реформується. Система виробничих стосунків. Уже нічого не буде так, як перше. Креативність і раціоналізація — ось гасла, які тепер попереду. І самоокупність. Вона — насамперед». Жак мало що розумів. «Що Ви все киваєте? — у голосі співрозмовника прозвучало легке роздратування. — Та скажіть же щось!» «Даруйте», — пробелькотів Жак. «Даруйте, — перекривив шеф. — Ви що, буржуазних романів начиталися?» «Газет, — Жак осмілів. — Місцевих». — «Газет! Ось Вам газета».

Наступної миті на столику лежало видання — один із тих щоденників, що їх уздовж і впоперек задруковують свинцевими літерами. «Скільки завгодно», — купа на столику невпинно збільшувалася. «Досить», — Жак благально зажестикулював. «Якщо почитуєте газети, мали б знати. Там усе записано, вони — Біблія нашого дріб’язкового часу. Уявіть яке-небудь тіло, що раптом розпалося на атоми, що хаотично рухаються, не відаючи, ні хто вони, ні навіщо. Це ми і наша доба». У засідці на скляній полиці під поверхнею столика чигало ще чимало друкованої всячини. «Свіжа, як хміль у пиві. Раз на два тижні викидаємо до дідька лисого», — від того, як співрозмовника пересмикнуло, Жак глибше влип у фотель. Його дивувала відсутність запаху, характерного душку другосортного паперу і свинцю. «Ви що, газети на нюх читаєте?» — як у всіх шефів проміжних ланок, його обличчя володіло здатністю уподібнюватися до зверхника. Рівніші й вужчі, з приходом нового директора брови над шефовими очима покущуватіли — йому їх видовжували і підмальовували в перукарні, воднораз виголюючи на тім’ї галявку-імітацію лисини. «Хамелеон», — перешіптувалися. «На нюх я розрізняю добрі новини й кепські», — невидима сила тягла Жака за язик. «Гаразд, — урвав його шеф. — Вернімося до наших баранів».

У відділі новина спричинила ще більше похнюплення, і лише Люська влаштувала істерику. «Що я можу вдіяти?!» — Жак був близький до розпачу. «Воно й видно, що нічого. Ви ніколи нічого не можете, ні за відділ, ні бодай за себе постояти!» «Як вона тебе?» — підшпилював Терентій. «А я що — сам давай раду», — шеф незмінно вмивав руки. «На благо кожного з нас!» — лише як йому, Жакові, надати переконливості, якщо сам не знав, що думати.