Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Увечері, коли, випливши в човні на небо, світив місяць, життя тільки пожвавлювалося. Мешканці міста вирушали один одного перевідати. На поруччях повітряних куль спалахували ліхтарики — жуки у скляних світильниках, які вдень вбирали, а вночі віддавали сонячне сяйво. Місто занурювалось у безліч запалених вогників. Жуки-каганці освітлювали стежки і доріжки. Лягаючи спати, мешканці міста скручували їх, і жуки, гаснучи, жевріли крихітними вуглинками.

Довідник «Міста світу» згадував про існування міста буквально коротким рядком. Напроти позначок «Кількість населення», «Склад населення», «Релігії», «Мови», «Суспільний лад», «Мер», «Прапор», «Валюта», «Гімн» стояли багатозначні прочерки. Зірочка відсилала до пояснення, яке тільки на перший погляд могло здатися дивним: «Дані ненастанно уточнюються». Ця сама ремарка кочувала з довідника в довідник, з видання у видання, так що й у сорок шостому перевиданні довідника, розкривши відповідну сторінку, користувач не подибував нічого іншого.

Так само нічого не говорилося про площу, тож годі було скласти уявлення про величину міста. У дванадцятому, виправленому та оновленому виданні довідника зазначалося м я, проте не наводилося жодних цифр. У переліку умовних позначень м япояснювалось як «метр ярусний» — незрозуміло, чи то був звичайний технічний недогляд, чи невдала спроба прикласти звичну метричну систему до обміру площі міста. З подальших перевидань довідника м язникло й більше там не з’являлося.

Міста, які засилали до цього міста вивідників, нічого не могли прояснити: посланці приносили суперечливі повідомлення, що їх годі було привести в якусь більш або менш доладну систему. «Захист міста побудовано на його розмаїтті», — такою була остання криптограма, що надійшла у зведений інформаційний центр перед тим, як резидент, який її надіслав, безслідно зник. Тоді місту було поставлено ультиматум: якщо пропалого не буде повернено упродовж двадцяти чотирьох годин, місто буде зрівняне із землею. «У місті година триває вічність», — наважився піднести голос старий кадровий шпигун, одначе до нього ніхто не прислухався. Коли озброєна найновішими засобами армія рушила знищити місто, там, куди вона прибула, ніякого міста не виявилося. Зігнавши лють на довкільній рослинності й розполохавши птахів, що сиділи по чагарях, армія вирушила назад. Військовокомандувачі, на чому світ стоїть, вилаяли картографів, звинувативши їх у саботажі, та віддали би під трибунал, якби не їхня закріплена конституцією недоторканність.

Місто не потребувало власного війська: його, яке годі знайти, ніхто не здужав би підкорити. Статус міста робив його нездоланним, породжуючи в сусідніх містах міфи, які далеко відбігали від дійсності. Про місто розповідали, що його немає. Що воно володіє новою, надпотужною зброєю (цей ганебний міф роздмухували яструби, що лобіювали інтереси військово-промислових комплексів своїх батьківщин). Шкодив міф насамперед тим містам, в яких поширювався, бо дедалі більше коштів поглинали мілітарні потреби, від чого означені міста знемагали й виснажувалися, наче оаза, з якої вибрано воду. Було, одначе, місто, в якому радник-ад’ютант генерала винайшов однаково хитре, як і мудре формулювання: «Ми вернулися з виправи до міста цілі й неушкоджені. Нам ніхто не завдав клопоту. Це найкраще підтвердження тому, що ми перемогли». Думка, швидша ніж військо, долетіла домів, і солдатів зустрічали, як переможців, кидаючи квіти і втираючи сльози розчулення.

Одного разу мешканцям міста набачився сон. У тому химерному маренні, яке згодом пояснювали надмірною кількістю Черемшинних алей (таке вкрай рідко траплялося), так що одночасно цвіло, мабуть, із кілька сот черемшин, велетенські ворожі машини з гуркотом вдерлися в місто, плюндруючи рослинність і втрамбовуючи в землю плоди, нищачи сади і перфоруючи гусеницями городи. Не сподіваючись такої навали, мешканці міста попервах розгубилися. Якийсь час вони сумно, мов зачакловані, дивилися з висоти повітряних куль на металевих харцизників. Із цього стану їх вивів передзвін дзвіночків і мальв. Келихи мальв, дзвіночків і наперстянок були в цьому місті завбільшки з церковні дзвони, що скликають в інших містах вірян до вечірні.

Одночасно з мешканцями оговталася й природа, адже вони і вона були одне — велика гармонія самодостатніх цілостей. Платани стискали зайд могутнім гіллям, секвої підносили до захмарних верхівок, троянди засипали їх пелюстками, ліани обплутували ворожі клешні, манґрови утворювали непрохідні хащі, крокодили розкушували щелепами-кусачками гусениці. День і ніч тривала виснажлива пря. Не було сумніву, що мешканці міста, їхня флора і фауна перемогли б, однак ціна, якою це далось би, спонукала якнайшвидше прокинутися.