Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Мешканці міста, яких завше цікавило, що діється на світі, залюбки читали. Скоро простягали руку, як із кіоска з’являлась зустрічна, подаючи найсвіжіший випуск зі стрічками новин, що друкувалися великим кеґлем, а перша літера завше була прикрашена вигадливою віньєтою. Літери самотужки пристосовувалися до особливостей зору, завдяки чому не потребувалося окулярів. Так само віддалялися або наближалися об’єкти навколишньої дійсності, які в очах мешканців були суб’єктами, купно з деревом, травинкою та покрапкованою зозулькою.

Від випуску до випуску основна барва, якою було виконано літери, змінювалася, її увиразнювали численні інші, якими робилися лінії шпальт, заголовки статей, малюнки та фотографії. Природного походження, вони не забруднювали довкілля, а папір виготовлявся без застосування хлору. Після прочитання повідомлення розчинялися, як і матеріал, на якому їх друкували. Кожний мешканець по кілька разів устиг побути випусковим редактором, тому ні змістове наповнення повідомлень, ні зовнішній вигляд нікого не знуджували.

Новини в газетах не старіли, смакуючи так само свіжо, як молоко, картопля, інжир. Споживання рисинок-літер, макаронів-слів, смакування спаґеті-речень ошляхетнювало. Не менше за газети мешканці міста шанували витончену поезію та вибагливу прозу. Від доброго вірша повітряна куля непомітно підносилася на дюйм вище, ніж перебувала до того, а великі романи затягували на дні й місяці. «Наше життя — наче роман, який ненастанно пишеться», — казали мешканці міста під враженням від щойно прочитаного.

Мешканці інших міст, де траплялися жахливі повісті й кепські вірші, стогнали під необхідністю читати літературу, яку їм накидали як не в той, то в інший спосіб. У деяких містах за відмову визнавати таку базгранину великою винуватців спершу соромили, тоді прив’язували до стовпів, нещадно сікли або й побивали камінням на зловтіху бездарним авторам. Один мешканець уклав з цього приводу трактат, у якому зв’язок між триванням життя і світлотою настрою, що вимірювалася за особливою люмінісцентною шкалою, переконливо ставив у залежність від того, що читають мешканці того чи того міста.

Розгорнені у формі трактату міркування опиралися на вояж, здійснений у сусіднє і ще кілька віддаленіших міст, куди міського посланця вирядили колективно, а міський банк — єдиний, що існував у місті, адже в інших не було потреби — видав із заклечаного віконечка валюту в кількості, необхідній для успіху подорожі. Банк розташовувався в громадській повітряній кулі та існував лише для обслуговування тих, хто вирушав за кордон, яким уважалося все, що не було містом. Решту часу, тобто майже завжди, банк був музеєм чужинних валют з експозицією банкнот і монет передусім тих міст, що їх відвідали мешканці, а також знайдених під час розкопів та експедицій. «Кленовий листок, — тлумачив музейний ґід. — Це Канада. А це — листок каштана звичайного. Такими монетами користуються в королівстві Кия, Щека, Хорива і сестри їхньої Либеді. Ось ведмедиця, яка спинається — ласунка! — на шовковицю. Це — обігова банкнота Кастилії».

Вулиці міста були бульварами та алеями, на яких крислатіла зелень. Найгустіше росло платанів, які найбільше відповідали світлому настрою, скидаючи кору, з-під якої відкривалася священна зеленавість оновленої цноти. Вся зелень і все живе було священним — корови і пацюки, які в тому місті були різновидом алохвостих ховрахів, що зависали в густому гіллі, харчуючись ліщиновими горіхами. Відпадків і покидьків не існувало, тому не було й сміттєспалювальних фабрик, а тим паче звалищ, від яких знемагали мешканці інших міст, де очільники замовляли придворним поетам вірші, що ліричними серпентинами та образними конфеті розвіювали би смоґ і сморід і де самвидавні сатири на кшталт поеми «Гори димлять», в якій оповідалося про сміттєзвалище, дим якого заволікав небо, забиваючи дихання, називалися брудними інсинуаціями і переслідувалися з усією суворістю тамтешнього законодавства. «Мої мешканці обділені поетичною уявою», — нотував у щоденник очільник одного з таких міст, і скрушне зітхання невидною хмаркою підносилося над літерами. На відміну від таких міст, місто, про яке мовиться, було символом небаченої — що не означає неіснуючої — гармонії.

У місті не існувало мап — тих звичайних, які продаються в кіосках, розташованих на перехрестях вулиць і в вестибюлях готелів, за якими орієнтуються туристи та й самі мешканці міст, і тих незвичайних, що їх немає в жодному місті. Будь-яка найретельніша мапа виявилась би застарілою, ще заки на ній висохли би друкарські фарби: місто всякчас змінювало своє планування. Та й навіть ув одночассі місто було таким і інакшим: на одному й тому самому місці міг завершуватися бульвар і починатися парк і заразом бути розгалуження декількох вулиць, що відходили від кільця, на якому мінився килим квітів. Одна і та сама вулиця могла бути променадою Чайних Троянд і алеєю Вогняних Маків. І лави, так ніби хтось ходив і всякчас їх пересував з одного місця на інше, та хоч якою конфігурацією вони вилаштовувалися, це завше були лави зі спинами, закрученими в равликові хатки: місто було таким, яким його воліли мешканці—тієї чи тієї миті, настільки демократичним, що його структура достосовувалася відразу до різних бачень.