Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Просуваючись стравоходом, холодні шматки гепали у провалля, що бурчало й горіло, гашене, мов вапно, розбавленим молоком чаєм. Споживши меншу частину того, що було на тарілці, Жак замкнув двері помешкання і, взявши велосипед, поніс його, мов перерослу дитину, влаштовуючи на майданчиках між поверхами перепочинки, доки пройшов у пустку, що зяяла на виході, де колись були двері.

Його маршрут давно вже звузився до цього одного шляху: гори, рівнини, степ, містечка з готельчиками, в яких були єдиними постояльцями, автостради, що тяглися між садами та виноградниками, раптово обриваючись на солоному узбережжі моря, назавжди залишилися позаду. Вигнений дугою шлях завертав ліворуч, відтак праворуч, асфальтове покриття поступалося шутеру, міський гамір заступала тиша природи з садами, городами, лісом і горами вдалині, наче кулісою. Пори року й погода змінювали її візерунок, пересували лівіше та правіше, випрямляли, перетворюючи асфальтове покриття на рейки з перегнилими шпалами і розхлябаними прогоничами, настійно запрошували зсісти з велосипедного сідла і спробувати увіпхатися до вагону з розбитими шибками, куди вітер краплі червневої зливи задував так само, як і перший листопадовий сніг.

Покинувши велосипед, Жак побіг назустріч свавільним потворам, що, мов забавляючись, зводили нанівець зусилля багатьох років. Спіткнувшись і розпластавшись, лежав, аж здалося, буцім більше не підведеться, але за мить уже знову біг, гатив об метал палицею. Аж коли забіг спереду і вихопив із нагрудної кишені, під якою божевільно калатало серце, складений вчетверо аркуш, потвора спинилася, за нею друга.

— Город, — хрипів, наче в горлі клекотіла нерозварена картоплина. — Мій город.

— Що там?

— Та от причепився!

— Вам що, дідусю?

— Город…

— Город?

— Мій город.

— Де?

— Тут, — Жак тицьнув у розгорнений аркуш.

— Чого він? — водій, напарник Жакового співрозмовника, не покидаючи керма, нетерпеливився.

— Документ, право власності на земельну ділянку.

— Нехай підітреться!

— Ми Вам нічим не можемо допомогти.

— Але ж город…

— Де Ваш город?

— Там, — показав Жак, — попереду.

— Маєте час до післязавтра.

А помовчавши, додав:

— Нас, дідуню, найняли, от ми й працюємо.

— Це помилка…

— Та що ти йому пояснюєш. Давай, нам іще пріти.

Неділя починалася пікніком. Маючи стільки баласту, як треба, повітряна куля елегантно здіймалася вгору. То було місто для душі — кожна мала свій рівень, досягаючи якого, зависала, а якщо й здавалося, ніби рухається, то тільки тому, що відліком була хмарина, яка пливла, торкаючись веслами крепдешинової блакиті. Тож і виходило, що одні повітряні кулі зупинялися на однаковій висоті, інші перебували нижче і вище, інші — ще вище, а геть поодинокі — ті зовсім низько, над кронами крислатих дерев, черкаючи днищем об густо-зелені верхівки.

У неділю здіймання повітряної кулі супроводжувалося фортеп’янною грою, легкими акордами, такою самою мірою вільними від усього зайвого, як і повітряні кулі, — через це музику було приємно слухати. Оскільки понеділок, вівторок, середа, четвер, п’ятниця і субота також були неділею, фортеп’янна мелодія розлягалася щодня, варіація на одну і ту саму тему, в якій акорди, однак, ніколи не повторювалися в тій самій послідовності. Не бамкали дзвони, не гуркотіли автомобілі, не рипіли, відчиняючись і зачиняючись, двері. Дзвонів тут не було, їхня ремінісценція втілилась у повітряних кулях, келихах квітів, плодах, що звисали з дерев і нагадували патати. Крони міських дерев лопотіли безшумно, навіюючи припущення, що листки каштанів і акацій, хлібних дерев, платанів та баобабів, які росли в садах, і були потаємними клавішами, що витворювали фортеп’янну мелодію, яка розлягалася скрізь однаково приємною мірою.

Жителів у місті було, можливо, менше, можливо, більше — ніхто не проводив переписів, бо кому спаде на гадку лічити душі, що підносяться вгору у плетених кошелях з кольоровими кулями, наповненими легшою, ніж повітря, субстанцією. Відповідно, не було даних про вік, стать і заняття — виглядало, наче не було мешканців, що їх, утім, мало обходило. Чому б їм не бути? Їхнє буття, як бутність, не залежало від того, вважав хтось, що вони є, чи ні.

Встаючи пізно і нікуди не кваплячись, влаштовували в повітряних кулях бранчі — пізні сніданки, що плавно переходили в ранні обіди. У місті, в якому вони жили, не було часу, тож не було й потреби обмірювати те, чого немає. Якби ремесло годинникарів існувало, то лише як вияв естетично-винахідницьких утіх, у самоприсвяті яким полягав би сенс екзистенції. Годинників не було ні на шафках, ні в пузатих креденсах, на заквітчаних стінах так само ні, як і будь-де поза ними. Спати лягали, коли склеплювалися повіки, а прокидалися, відчувши, що виспалися. Якщо сонце припікало дужче, ніж звикле, влаштовували сієсту — філософську дрімоту, що закінчувалася з настанням сутінків. Її заступало загальне пожвавлення: інколи активнішим життя було вдень, інколи вночі.