Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Затягувалися рани землі, заживали подряпини на руках дерев, виростали нові пелюстки, розкромсане зцілювалося, а на місці понівечень розгладжувалися рубці. Коли мешканці міста остаточно прокинулися, від побоїща не залишилося жодного сліду.

Усередині барак, побудований із великих шматків бляхи, складався з двох частин: приміщення, в якому важився брухт, виписувалися квитанції й полагоджувалися аспекти фінансові, і складу, куди прямцем із ваги перекочовував метал, де чекав на вантажівку, яка вивозила його геть. На склад можна було потрапити тільки пройшовши через ділове приміщення; великі двері, що виводили безпосередньо на вулицю, відчинялися, коли приїжджала вантажівка і з неї, підкоченої майже впритул, виходило двійко чоловіків — водій і його напарник. Замість них, які порали справу мовчки і зосереджено, говорив голосом дзенькоту і скреготу метал, тоді як директор пункту спостерігав, як наповнюється багажник із нарощеними бортами, зрідка допомагаючи, як треба було підтримати яку-небудь металеву штангу, коли її кінець переважував; відтак, відступивши на крок, продовжував беземоційно спостерігати, наче все, що відбувалося, його мало обходило. Коли вантажівка з гуркотом від’їжджала, він перевальцем заходив досередини, і двері позаду зачинялися з тяжким стогоном. Спорожніле і темне приміщення тхнуло металом та іржею.

Маючи дозвіл на чорно-білий метал, директор потаємно приймав також кольоровий. У глибині приміщення, куди найяскравіше денне світло потрапляло скупо, не в змозі порушити сірих сутінків, з іржавих залізних листів було злютовано перегороду, що сприймалася за одну із зовнішніх стін барака, утворюючи насправді подвійне дно: у проміжку між нею та зовнішньою стіною, приховані від стороннього ока, накопичувалися кольорові відпадки.

По нелегальщину раз на два місяці приїжджала вночі інша, менша вантажівка — білий фургон із закритим кузовом. Обережно відчинялися бічні двері, й вантажівка безшумно вкочувалася у приміщення, звільнене напередодні від чорного металу. Двері так само обережно зачинялися, всередині спалахував переносний електричний ліхтар, і тоді в непомітній замковій щілині вглибині приміщення обертався ключ і склацував, відмикаючись, замок, відраховувалася готівка, і навантажений міддю та нікелем фургон тихо викочувався, щоби по хвилині розчинитись у глибинах нічної темряви.

Його прикриттям були пиячки, волоцюги й пенсіонери, що стягували здоокола всілякий дріб’язок. Не бажаючи мати справу з батьками міста, від ласки й поблажливості яких залежав, він навідруб відмовлявся приймати такі раритети, як чавунні смітники, ніжки паркових лав і каналізаційні люки.

На Жакові, який належав до категорії пенсіонерів, директор пункту приймання металобрухту заробляв не більше, ніж на інших, навіть мав до нього певну симпатію і співчуття. Зовсім рідко стосунки між пенсіонерами, пияками і волоцюгами нагадували щось на зразок взаємовигідної співпраці, гроші ділили порівну, Жак ховав копійки до кишені. Віддаляючись від будинку, перевідуючи сусідні квартали, одного разу дійшов до триповерхової коробки, що тяглася вздовж тротуару, відокремлена від дороги каштанами. Лапате листя вразила іржа, наче перекинувшись з бляхи, якою було забито вікна на першому поверсі та на одному з яких вона відвисла, ладна ось-ось відірватись: у тій коробці, куди свого часу можна було потрапити, тільки пройшовши через прохідну сусіднього корпусу, Жак Маркович, його двійник, промучився сорок один рік п’ять місяців і два дні.

З-під бляхи, що зі скреготом з’їхала додолу, війнуло тлінню та прохолодою. Жак волочив її по траві, відтак тротуаром, через дорогу і далі, подвір’ями і натоптаними стежками, розтинаючи простір скреготом, навпростець у відчинені двері, де директор мовби чекав на нього.

На інших вікнах покиненого фабричного корпусу бляха трималася міцніше. Дійшовши попід стіною до кінця будинку, Жак завернув за ріг, де колись був парадний вхід, тепер навхрест забитий дошками, у чому було більше символічності, ніж перешкоди. Жак пірнув у приміщення, де від прохідної з пропускними автоматами збереглася лише вахтерська будка, й опинився на території, безроздільно заволодарьованій занепадом. Крізь бетон пробивався бур’ян, на дашку над входом до корпусу номер три спинався кущик. Сходи тремтіли, давно відвикнувши від ваги. «Прийшов! Прийшов!» — відлунювали коридори і закапелки, несучи новину в порожні кабінети з петлями, на яких не було дверей…