Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

П’ятирічного, Жак уперше взяв його з собою на риболовлю, де воно плавало, вправно тримаючись проти течії. «Близько не підпливай, — застерігав. — Зачепишся за гачок». Пірнуло сторчака, так що гузниця стала, мов поплавець — хай бавиться. Яке ж було ошелешення, коли випірнуло з рибиною в дзьобі. «Молодця», — похвалив, заохочуючи плисти до берега. Одначе як підпливло, рибу було вже з’їдено, і він напоумлював, що сирою не їсться. «Колись наші пращури їли її сирою, але то було так давно…» — Жак пояснював, хто такі пращури: «Дідо діда твого діда і так далеко-далеко назад». «Дідо?» — «Ну мій батько. Так як я твій батько, а то мій батько, у нього був його батько, а в того, звичайно, теж і так далі, бо як же воно без батька?» — Жак, як ніхто, це знав. «То я маю діда?» — «Авжеж», — брехав, кахикаючи. «Я хочу до діда! Я хочу до діда!»

Вдома воно знову згадало про діда. «Неодмінно поїдемо», — Жак зішкробував над смітником луску, але йому кортіло їхати вже. «Вже ні. Я чищу рибу, варю картоплю, ми їмо і лягаємо спати». — «Тоді завтра». — «Завтра теж ні, — треба було багато терпцю, — завтра ти йдеш у садок». — «Мені там не цікаво». — «Я працюю, — пояснював. — І не можу отак поїхати. Мене не відпустять, ще й насварять. Ти хочеш, щоб мене насварили?» Мотало головою: «Я лише дуже хочу до діда, тату». «Це від цибулі, — сказав, змахуючи сльозу. — Коли тримаєш близько до очей, набігають сльози». Олія, куди виклав шматки упереміш із посіченою полінцями картоплею, зашипіла. Як узялось рум’янцем, присолив усе і виклав на таріль, де якусь мить продовжувало шкварчати: «Не квапся, гаряча».

М’яса взагалі не їло, що зводив на карб свого невмілого куховарства. «Який з мене кухар? Ніякий». Подався до книгарні, достеменно не знаючи, де вона і чи взагалі там подібним торгують. Натрапивши на вітрину з книжками, несміливо зайшов досередини, де його очі розбіглися від розмаїття, примусивши забути, по що прийшов, тож якийсь час стояв, роздивляючись, насправді ж силкувався пригадати. Сяк-так призвичаївшись, вирушив уздовж стелажів, читаючи упівголоса назви, доки натрапив на одну, в якій було слово «кухня», схопив прожогом, хоч у книгарні, крім нього, інших покупців і не було. Гортав, і поволі до нього доходило, що то не та кухня — такої, де убивають і переслідують, не потребував. «Мені, будь ласка, таку, де не вбивають, а тільки готують їсти». З-поміж книжок з кулінарними рецептами, що, купно з подарунковою кухонною енциклопедією, містилися біля каси, вибрав ту, де найбільше йшлося про готування м’яса, проте описані там способи і рецепти, всі з яких він один по одному випробував, виявилися геть безсилими: воно й далі хотіло риби, до того ж сирої.

Радів, спостерігаючи, як поглинало салати, звичайний зелений охочіше за огірки й помідори, і сумував, коли надворі накидалося на траву. Навчав: «Людина траву не їсть». Казав: «Ти ж не з голодного краю». А ще: «Подумавши, що я тебе не годую, заберуть і віддадуть до сиротинця». Намагався гуляти на викладених бетонними плитами майданах, бродив заасфальтованими тротуарами, перестав прогулюватися туди, де періщив фонтан, в який лізло і брьохалося. «Вилазь! — наказував. — Застудишся і кашлятимеш». Виховання коштувало зусиль, тож роззувався і, закасавши штани, й собі ліз у воду. Від того, як воно, пухнасте і недолуге, дивилося, гнів згасав і невідь-звідки додавалося сили.

Так до решти і не розвіявши вагань, віддав до школи з математичним ухилом, що видалася йому серйознішою і надійнішою: «До школи з математичним ухилом шибеників не посилатимуть». Господи, як недоладно сидів на ньому шкільний костюм! Загальне першовересневе піднесення налякало його, воно стояло на шкільному подвір’ї, геть знічене, втягнувши шию і не наважуваючись звести погляд. Як лунав гімн, у Жакові здійнялася хвиля, наче сам іде в перший клас.

По двох роках записав його спершу на боротьбу — хай мужніє, а по тому, як тренер порадив віддати на якийсь легший спорт, перевів на плавання, де вже у сьомому класі малюк мав третій дорослий розряд. Виступав у республіканських змаганнях, посідаючи призові місця. Жак проводжав його, садовив у вагон, приглядаючись до пасажирів, наскільки їм можна довірити такий скарб, як свою дитину, тупцював і біг, набираючи швидкість разом з електротягом, який рушав, доки нитка, що єднала його і малюка у брудному віконці, не витримувала і рвалася. Незглибно самотній, чекав, приходячи на вокзал задовго до того, як виринав, вертаючись, потяг.

Малюк ще й досі їв сиру рибу, щоправда, потайки, Жак нітився і вдавав, що не помічає, вважаючи великою батьківською поразкою, що так і не прищепив манер. У змайстрованих на довжину підвіконня ящиках кучерявився салат, що його малюк споживав великими кількостями. «Може, йому всі необхідні речовини надходять із салату, такого багатого на мінерали?» — міркував Жак. «Мабуть, це все-таки не добре, їсти одноманітну їжу», — губився у сумнівах. «Треба рідку теплу страву, — казав, — бодай раз на день». Варив суп, витягаючи м’ясо, аби малюк нічого не запримітив. Його син — вегетаріанець. Малюк, який далі виступав у змаганнях, виплававши атестат зрілості, мав тепер новий дорослий костюм, в якому виглядав, утім, так само недоладно, як у шкільному. Коли напередодні випускного отримував паспорт, Жак прийшов у таке хвилювання, що скидався на розбурхане море. Фотограф заледве вписав його у вимоги до світлин для офіційних документів, вкотре поправляючи об’єктив: «Якийсь він у вас нестандартний». Піднесли келихи, від чого малюк швидко сп’янів, укотре продемонструвавши непристосованість до життя. Жак поклав будь-що залишити його в рідному місті, біля себе: «Такий завжди потребуватиме опіки». Нагороди допомогли запхати малюка у вищий навчальний заклад, де він майже не відвідував занять, представляючи на змаганнях факультет, інститут, місто, республіку.