Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Малюк скоро ожениться, — тієї миті Жак не брехав: він свято в це вірив.

— З роси і води, — незнайомець сховав пляшку.

Коли збурені спогадом почуття вляглися, Жак відчув, як смокче загнаний у підпілля голод. Харчувався в різних місцях, його пригощали з чорного входу макаронами і задубілими тефтельками в одному з нових приватних закладів громадського харчування, найчастіше однак, як оце зараз, вертався їсти додому. На прикріпленому над порожнім слоїком оголошенні сторонньою рукою було дописано: «Смачно, дякую». Жак довго намацував у підкладці маринарки, куди провалювалися крізь дедалі більшу діру ключі. У холодильнику було порожньо — вранці домастив рештки паштету і звіхтував останній шматок квашеного огірка: Матильда уміла робити їх, як ніхто, за що він її любив, останнім часом якоюсь жалісливою любов’ю, від якої на щоку, як-от зараз, ні-ні та й скочувалася сльозина.

Алея Кленів, якою вирушив на післяобідню прогулянку, що після садово-городньої рапсодії прибрала неприкаяних форм вештання, була широкою і завершувалася в зеленій гущавині, де губилися тінисті стежки та доріжки. Прошкував уперед, крізь палист ряхтіли нерухомі хребти атракціонів, з яких іржа з’їдала рештки колись строкатого різнобарв’я. Ряди пофарбованих назелено лав, на яких ніхто не сидів, робили літню сцену ще відлюднішою. Коли патруль, який підійшов до нього, зажадав документів, Жак назвав адресу і своє прізвище, що здалося йому чужим. Колись у недільні дні він приходив сюди відпочивати з Матильдою та малюком.

— Ми приходили сюди з дружиною і з малюком, коли він ще був малим, а на сцені давали концерти і ставилися вистави. Малюк не любив гойдалок: його нудило.

Патруль давно пішов геть, Жак сидів. На озеро, що простиралося в долині, з вербою на острівці посередині опускалися сутінки. «Тарасова верба, — мовив. — З гілочки, яку привезли з Канева на стоп’ятдесятиріччя до дня народження великого Кобзаря». Біля пристані тулились іржаві катамарани. На кіоску, де продавали право на тимчасове користування плавзасобами, висів замок. Білий лебідь борознив тихе плесо.

— Пригадуєш, як ми їх годували?

Зашелестіли, відповідаючи, тополі.

— Ми давали тобі печиво, а ти кидав його у воду, — розповідав Жак.

Лебідь плив до берега.

— Якщо подумати, це було не так давно. Інколи здається, наче щойно вчора.

Лебідь вийшов на берег і розправив крила.

— І тоді все було, як оце зараз.

— По суті ж, нічого не змінилося. Озеро й лебідь…

Підійшовши близько, птах дивився на Жака, наче саме минуле впритул підступило до нього.

— Я приходив сюди з малюком, і ми годували тебе. Пригадуєш?

Загусали сутінки…

Якоїсь миті Жак відчув, що кишеня відстовбурчилася і щось тягне її додолу. Збагнувши, що то яйце, хотів надбити і випити, як у дитинстві. Люди ставили пастки, але тхір ніяк туди не ловився. Підозрювали борсука, одначе той не тікав, а гавкав — Жакові було смішно, що борсук гавкає. «Гав-гав!» — гавкав, як йому здавалося, по-борсучому, втішено котячись оболонню.

Щось змусило насторожитись. Бачив марево — діда, який лежав на землі, і щоразу, як його хотіла поцілити коса, вивертався, переміщаючись далі й далі, доки щез у проваллі.

Яйце Жак поклав під дране рядно. Поглядав, як він там, його скарб. Вкрай здивувався, як вилупилося щось недоладно сіре й ковтунувате. А як наморочився, годуючи з пипки і ложечки! Смоктав, показуючи, як смокчеться, вмивався потом, варив, близький до розпачу, кашки, одначе кепсько пропастеризоване молоко вурдилося, спонукавши перейти на суміші для дітей, яких не годують грудьми.

Водив його, підрослого, на повідку, доки усвідомив, що з живою істотою, ще й такою, яку сам виплодив, не обходяться. Усюди потикало свого носа чи то пак дзьоба. Куди йшов, туди й воно назирці. Змушений заробляти на хліб щоденний, віддав його в добрі чи такі вже, як були, руки, але тільки-но закінчувався робочий день, біг по нього. Воно ж тюпало вздовж дитсадкового паркана, стривожене і через це ще недоладніше, від чого Жакові краялося серце. «Тобі немає чого боятися, я тебе ніколи не покину», — загрібав із кишені зерно, на яке накидалося, визбируючи до останньої крихти. «Бідолашне, геть зголодніло!» — журився, дивлячись, як орудує розплюснутим жовтим дзьобиком. «Жовтодзьобе, — пестив, — ще рости й рости». А як дивилося на нього!

«Моя наука», — пишався, спостерігаючи, як опушене створіння тримається на воді. «Бодай не потоне, — притакував. — А в житті, яким воно є, це вже не абищо». Ще відданіше зводило на нього допитливі оченята, таке мале, наївне. Брав на руки і так ніс останні кількасот метрів додому. Запевнював себе (і його), що воно таке, як усі, і щоб не робило собі з того справи та й поготів замале ще, аби про таке думати.