Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Це ми ще подивимося, хто кого! — розпалював себе Жак із перебільшеною задерикуватістю, покликаною притлумити голос провини, що долинав із глибин єства — звідти, де пам’ять про далекий-далекий час, як людина жила у злагоді із природою.

Зараз вона була їхнім суперником, стримувала, розсипавши каміння, коли ж визбирали, виставила найзатятішого вояка. Обмотузавши, Жак спробував потягти — де там; взялися втрьох — марно; хилили вліво і вправо — ні руш.

— Упертюх! — гарикнув Жак з неприхованим визнанням.

Підкріпившись, вони з новим завзяттям заходилися відтинати і перепилювати коріння, яке з одного боку стирчало над землею, мов напнуті линви, а впоравшись, обкопували місце, відділяючи пень від землі, позбавляючи його соків, що, здавалося, й досі напували його нездоланною силою. Аж коли натужно загудів мотор і напнувся струною трос, тоді, та й то не відразу, пролунав глухий тріск, мовби зойкнуло, йдучи з життя, скалічене, але ще притямне створіння.

Почувалися ніяково, спантеличено.

— Відтягни його в поле, — сказала Матильда.

— Хай залишається, — Жак вагався. — Адже це і його земля.

Верталися втомлені, приголомшені, спустошені перемогою.

Навесні довго не сходив сніг. Від гноївок за селянськими стайнями розповзалися жовтуваті струмки, збираючи дорогою вологу талого снігу. Тільки-но пригріло сонце, дороги занурилися в калюжі, а невдовзі стали непроїзними. Залишивши автомобіль край села, Жак вибирав місця, де було не так глибоко, проте вже за кілька десятків метрів у черевиках чвакало. Роззувся, і холодна вода з рештками недоталого снігу обпікала ступні.

Скинувши смушеву шапку, пень бовванів над землею, де ще не встигли оселитися людські сади та хатини. Жак умостився на ньому, підібравши ноги й опершись на них підборіддям. Знизу здіймався холод, згори млоїлося перше весняне проміння. Порівняно з крижаною землею, деревина видавалася майже теплою. Долинаючи від лісу, розірвав навколишню тишу скрекіт птаха — раз, удруге, втретє.

З гаража додому Жак чвалав босоніж; почеплені шнурівками за дужки відра, в якому гойдалися залишки пророслої картоплі, звисали додолу його шкарбани. Звертаючись до власника кавової лади, який саме вигулькнув із проїзду, сторож скрушно похитав головою:

— Щось воно з Марковичем не теє.

Щонеділі лада з водієм за кермом, жінкою та донькою вирушала до приміського ресторану, де подавали борщ з вушками, на величезній пательні шкварчало м’ясо, а в облаштованій під гуцульський стиль залі з гучномовців-тумб, заклечаних запорошеними вишиваними рушниками, гоцали, розшвиргуючись приміщенням, коломийки.

Він був завідувачем бази, вона грала не першу, але й не останню скрипку в міському відділі освіти. Ця остання обставина одного дня привела Жака й Матильду на поріг їхнього помешкання — Жака з букетом троянд і пляшкою коньяку, Матильду з коробкою шоколадних цукерок. Розмістилися у вистеленій туркменськими килимами вітальні. Як здавалося, що топиться у м’якому фотелі, Жак робив хапливі рухи, які дещо вибивалися з неквапного темпу розмови.

Завідувач бази та його дружина виявилися людьми гостинними, позбавленими пихатості заможних і добре влаштованих міщан; не будучи номенклатурниками, належали до прошарку, який, однак, мав безпосередній доступ до благ матеріальних і духовних, що легко конвертувалися в матеріальні, чому Жак і Матильда були яскравим підтвердженням. Жак і Матильда пили чай з широких плитких чашок, що їх господарі називали піалами, Жак наминав канапки з ікрою. Завдяки сприянню цього подружжя синові шкільні справи в ділянці, що провисала, загрожуючи дати тріщину, покращилися.

«Якби не були такими доброзичливими, можна було би подумати, що гидують», — підсумувала Матильда їхій другий, невдалий візит, коли вони з Жаком прийшли висловити вдячність. «Вони плавають у достатку», — знизав плечима Жак. «Авжеж, їм смішно з наших цукерок», — згодилася Матильда. «Вони зробили нам неоціненну послугу», — нагадав Жак. «Ти їхню дочку бачив?» — Матильда змінила, насправді ж лише врешті підступила до теми, яка її, власне, й цікавила. «Дівчина як дівчина», — Жак не знав, що сказати. «Нашому б таку пару», — висловилася прозоріше Матильда.

— І що воно з ним? — дивувався сторож.

— Отак подивитися, наче безхатченко.

— Чи божевільний.

— А був порядним.

— Такий час, що й порядні пускаються берега.

— Усе змінюється.

— Щось діється з людьми. Оце щойно руру привозив, тепер босяка плентається.