Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Дай Боже, — майже автоматично привітався Жак.

— Сувенір, еге ж?

— Еге ж.

— Пізно вже.

Жак кивнув.

— Ще один змарнований день, — сторож намагався вичитати в Жакових очах бодай якесь пояснення.

Жак не вважав дні змарнованими. Навіть у ті кілька разів, коли був близьким до відчаю, він раптом відчував, як усередині його єства відкривалося незбагненне зглиб’я, — те відкривання завжди було пов’язано з обличчям його батька, що на мить пролинало у пам’яті, і з малюком, за якого хапався, мов за рятівну соломинку. А ще Матильда, але Матильда вислизала і пливла, як той листок-човник.

— Та от прогуляв смолянисту, — Жак звеселився із власного дотепу. — Город показав — там їй небавом жити.

Сівши за кермо, Жак побачив, як сторож позаду асистує, вимахуючи руками.

Коли вкочувався досередини, рура жалісливо заскреготала.

— Дурниці, — сказав сторож, вивчаючи смолянистий слід над входом.

Дурниці, дурниці, дурниці…

— Як на предмет городу?

— У мене предметів і без городу.

У малюка пушок над губою починає нагадувати парубоцькі вуса.

— Атож, на городі завжди робота, — Жак згідливо кивнув.

— Камінці збирати…

— Час розкидати каміння і час збирати, — глибокодумно прорік Жак.

— І багато вже назбирали?

— Мусимо. Знаєш, це таке відчуття. Коли воно твоє, ти сприймаєш його зовсім по-іншому, розумієш?

Малюк не розумів.

— Ех, — замріяно зітхнув Жак.

— Який сенс?

— Сенс… — Жак поплескав малюка по плечі. — Натягай штани, мудрагелю.

— Я ненавиджу, коли ти мене штурхаєш!

Жак розгубився:

— Чому б я тебе штурхав?

— Твій батько з любові, — втрутилася Матильда.

— До сраки мені така любов.

Матильда здригнулася.

— З любові дід бабі око вибив, — спробував пожартувати Жак.

— Поїж супчику, — Матильда змінила тему. — Дивися, який гарний, теплий.

— Не хочу.

— Їж, — примовляв Жак. — Від не хочу ситим не будеш.

— А я вже ситий такими… такими… — він проковтнув слово, якому так і кортіло зірватися з язика.

Жак із Матильдою вражено перезирнулися.

— Хто ж мені помагатиме? — повів Жак перегодом.

— Нема дурних.

— Але ж це наше!

— Шукайте собі когось іншого. Мені ваш город не потрібний.

— Навіщо так розмовляєш? — мовила Матильда докірливо.

Наче човен, що сахається берегів, летячи в обійми бурунів-круговертей. Матильді несила було дивитися, як харчується ковбасою та хлібом, запиваючи з пляшки магазинним молоком, а з її супів, наче з помиїв, виловлює шматки картоплин, що їх Матильда намагається вкинути більше, від чого страва нагадує раґу. Тільки від її картопляного пирога, який намагалась пекти частіше, не відмовлявся.

Син уплітав ковбасу вранці та ввечері, витрачаючи на неї кишенькові гроші, що вони давали йому на кіно, книжки, морозиво, і Матильда із Жаком не знали ліку, скільки він її споживає. Ще раз спробувавши віддати його на спорт і, як і всі попередні рази, зазнавши провалу, Жак і Матильда дивились, як потворнішають його стегна й живіт — усупереч запевненням ескулапів, організм урешті застрайкував, незугарний пускати все оте в ріст (у цьому малюк був цілковитою протилежністю Жака). Тоді як учні, коли їх у школі запитували, ким хочуть стати, називали такі ремесла, як хірург, космонавт, будівельник, директор, комбайнер, він мріяв бути працівником м’ясокомбінату, а в питальниках напроти графи «хоббі» писав: «Ковбаса». Йому дужче за все кортіло опинитися біля її джерел, якнайближче до місця, де зосереджено таємницю виготовлення, щиросердо шкодуючи, що такого плоду не трапляється у природі. Коли вчителька запитала, чому його не цікавить географія, якою захоплюються всі без винятку хлопчики, він щиросердо відповів: «Бо немає країни, в якій росла би ковбаса». Ковбаса навіювала йому думки про непрактичну абсурдність світу, всіх отих тополь, кленів та яворів. Як дув західний вітер, жадібно вбирав ніздрями насичене м’ясокомбінатівським духом повітря.

— Хоч одну ложку.

— Смакота! — підтягував Жак.

— Їж свою смакоту.

— Не вийде з тебе Геракла.

— А я й не хочу бути Гераклом.

— А ким?

— Ніким!

— Бодай ложечку, — далі благала Матильда.

— Задовбали мене! — вискакував із-за столу.

На короткозорих очах блищали сльози.

— Ми ж як краще, — відступала Матильда.

— Відпусти! — кричав, випручуючись із Жакових обіймів.

— Ти нас неправильно розумієш, — хекав Жак, якому від схвильованості й борюкання бракло повітря.

— А ви мене розумієте?!