Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Ваше слово, підсудний.

Сергій мовчить. Він далекий від себе, як ніколи, і все, що діється, відбувається не з ним, він не має до цього ніякого стосунку, тільки десь далеко у його-не-його голові, мов наростаючий біль, бринить: «Візьми своє життя в руки…».

Голос захисту:

— Пане головуючий, пані і панове, шановні присутні. Покликання держави — бути арбітром у міжлюдських взаєминах, налаштованим на порозуміння і прощення, шукання істини, точок дотику. Одне з її призначень — здійснювати правосуддя. Ми ж з вами зараз очевидці й учасники великої помилки. Зловживання, до якого вдалася держава. Її іменем. Під її прикриттям. Із задіюванням колосальних, необґрунтовано великих можливостей, що досі в її розпорядженні. Так вихолощується її суть, сама ж вона стає розмінною монетою і починає нести загрозу. Користають одні, страждають усі. Порушується суспільна угода, крихка та субтельна. Держава починає нагадувати організм із неправильними обміном і циркуляцією, наслідок яких — занепад і метастази. Погляньте на цю даму.

Погляди спрямовуються до скульптури Юстиції.

— Очі у неї перехоплені пов’язкою, що, як ми знаємо, символізує неупередженість: перед нею всі рівні. Зараз же, з недогляду чи зумисне, з використанням того, що вона не бачить, шальки терезів, що в її руках, підмінено. Це — шахрайство.

Завіса.

Апеляція.

У затінках, куди не проникало проміння квітневого сонця, біліли острівці недоталого снігу. Зима, мов недуга, відходила повільно. Вздовж берега струменіла чиста, майже кришталева вода. Плитка річка промерзла до самого дна, і крига на ній не скресала, а тахла, перетворюючись на квашу, тоді як на лужках врунилася трава і брався цвісти ромен. Повітря було рідкісно лагідне, легені всотували його спрагло, жадібно, наче ковальські міхи.

Була між ними разюча відмінність: у Толика все виходило природно, вмотивовано, безконфліктно, у нього — пошарпом, збуреннями і заколотом, без тямлення, що і до чого. Напевно, це воно і є — перемогти вірус, не те щоб роздвоєність, якій не дався, але розірваність між, так би мовити, Анатолієм і лукавством, бо не може отак тривати вічно. Незможки здолати його, вірус не давав глибинним імпульсам налагодити зв’язок зі свідомістю — так стороннє поле збиває радіохвилю, перетворюючи голоси на невиразний шум. А там нуртувало життя, його правда і прагнення, під товщею криги, що зараз оце в ньому скресала.

Водночас із цим події, речі й мотивації опинялися на своїх місцях, з крихт-камінців складалася мозаїка того, до чого не так він мав причетність, як воно до нього. Доки все тривало — вироки, апеляції, дорозстеження і повторний суд, Сергій перебував у камері попереднього ув’язнення, а раз його повернули назад зі шляху в колонію, що лежала, наче за примхою, у тій самій стороні, лише ще східніше і, може, не так південно, як мамщина, якої все одно не побачив би — ні ландшафту, ні життя, що текло своїм плином, а в ньому, Сергієві, — спогадом.

А речі діялися таки дивні, з кожним новим поворотом процесу розрив у Сергієві відчутно зменшувався. Все почалося грою в футбол, у якій він, нікудишній спортсмен, бігав нарівні з іншими, частіше, щоправда, стояв на воротах, то пропускаючи м’яч, то — радше випадково, ніж з удатності — його ловлячи. Було це по тому, як ізолятор потрапив у пресу, наче фрегат у шторм, і — що ще гірше — в «Міжнародну амністію», яка взялася тиснути на уряди своїх країн, а ті — на уряд його, Сергієвої, батьківщини, спонукуючи до реформ пенітенціарної системи й законодавства, приваблюючи пряником бонусів і потрясаючи батогом міжнародних зобов’язань. Й ось у цей неприступний будинок, довкола якого клубочилися сувої колючого дроту, у цю бастилію, що правила за тюрму за всіх влад — своїх і чужих: якщо не за буцегарню, то — всього-на-всього! — за місце попереднього ув’язення, на цей корабель, що аж кишів, такий був переповнений, не йдучи на дно тільки тому, що й так там перебував, лаштувалася прибути комісія на чолі з омбудсменом, сформована на третину з міністерських чиновників, на другу — з парламентських горлодерів, які наче флюгери: сьогодні туди, завтра сюди, і на ще одну — з представників громадських, передусім правозахисних спілок.

Цю подію, що мала статися вперше в історії краю, відповідні чинники відсували, як могли, використовуючи здобутий час для сяких-таких «покращень», залякуючи в’язнів і наводячи лиск, вигадуючи, як обдурити, замилити очі, вийти сухими з води, чим уподібнювалися до тих, від кого берегли решту суспільства.