Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

По тому, одначе, як м’яч кілька разів поцілював вазони, після чого вони гепалися додолу, розшвиргуючись на черепки, декорацію було усунуто — зрештою, в’язниця не сад для медитування і релаксації. То було посередині процесу, який барвінився і розбивався, мов ті вазони, подеколи одночасно з ними: то сипалася, наче карткова хатка, конструкція звинувачення, то Сергієве сподівання на звільнення, що небавом відроджувалося, мов фенікс із попелу, мірою того, як обстоював його інтереси в суді та в перервах між засіданнями Анатолій Сагайдачний; він же, Сергій, мав однісінький інтерес — аби все пошвидше закінчилося.

Сергієві не пощастило і край — жереб, кинутий не ним, а замість нього. Він розумів, що на його місці запростака міг опинитися будь-хто інший такий, як він, чи не такий. Анатолій запевнював, що його, Сергіїв випадок, непоодинокий, такі стаються кожного дня — тоскна розрада. Мусить минути час, але тисячі без потреби або й відверто несправедливо утримуваних не можуть чекати, їхнє життя пливе тут і зараз, тут і зараз вони страждать, надіються і борються — як ми. «Як ми» виглядало, втім, що боровся Анатолій, тоді як він, Сергій був, мов сліпе кошеня.

Анатолій Сагайдачний домігся відводу головуючого судді і повного перезавантаження процесу, в якому з’явилися нові докази та обставини. Як турбіни у літаку, що зайшов на посадку, починають обертатись у протилежний бік, так докорінно вони все змінили.

Було відкрито карну справу проти місцевого олігарха, в якій фігурував букет звинувачень, до яких додавались, спливаючи, як труп на поверхню, нові і нові, свіжі й не дуже, але то вже не було турботою ні його, ні Анатолія — це був той ефект, коли, опинившись перед до неспростовності очевидним, машина запрацювала в аверсному режимі. «Я не вмію звинувачувати, — то було єдине зізнання, що його дозволив собі в розмові з ним Анатолій. — Інакше я був би, мабуть, прокурором. Ми з ним на протилежних берегах, такі правила гри. Так, як улаштовано, це неуникно. Переконують, що насильство — рушій життя. Це — не моя філософія».

Олігарх, якого в місті та краї за історичною інерцією величали магнатом, входив не до першої, але й не до останньої десятки того одного відсотка, який, зіп’явшись на ноги в роки первісного накопичення (грабунку), урядував країною, перетворивши її на прибуткове акціонерне товариство, куди доступ решті громадян був суттєво ускладнений, а почасти внеможливлений. Сторіччями нищене і знегіднюване, це новітнє панство перейняло звички і витівки своїх кривдників і поводилося вдома, як окупант. Володіючи кількома підприємствами, газетою і телеканалом, він був також мисливцем і меценатом, мало не пустивши поставленій ним дерев’яній церкві, по тому як селяни віддали перевагу на виборах його конкурентові, півня.

Свідчення дав один із працівників маєтку, на краю якого Сергій так горопашно і коротко порибалив. Сергій слухав, як чоловік, тремтячи і всякчас озираючись, розповідав про тіло, яке, «мов лантух», затягли до пивниці, де відливали водою, щоби, привівши до тями, продовжити знущання, що його сам оповідач, здригнувшись, назвав «розвагами». До Сергія не відразу дійшло, що говорилося про нього, що то була частина його пригоди , про яку він, одначе, нічого не пам’ятав, і коли його попрохали підтвердити або спростувати, підвівся, не в стані зробити ні одне, ні друге.

У тих розбратах-дебатах спливла нагору давніша історія, про яку місто почало потихеньку забувати й оце знову загуло, як стривожений вулик. Жив колись у краю волоцюга й поет, балдахіном було йому небо, матрацом земля; як ішов, назирці тяглася вервиця приблудних собацюр. Бувало, вклякав над клумбою, як лицар перед дамою, тоді псиська сиділи півколом на шанобливій відстані, доки він вбирав ніздрями пахощі міських квітів. Ходив по селах, мов проповідник, читаючи замість проповідей залюблені у край і життя, яким воно є, мадригали, за що йому давали притулок на ніч і харчів на дорогу. Він називав себе мандрівним філософом, нащадком і послідовником Грицька Сковороди, і всі його за такого мали, не чинив лиха і ніхто не кривдив його, навпаки, у перехідний час, як містом і краєм трусило, мов трясцею, його блаженна рахманність промінила спокій. Полюбляв усамітнюватися в лісах, де розмовляв із деревами, звірами і птахами, через що декотрі називали його новітнім Франциском, інші — божевільним, а в одному вірші порівнював себе з оленем. Не курив, не пив, не буянив; подейкували, що й не знав жінки. І коли його не стало, в місті оселилася пустка, тільки-от ніхто не знав, коли і як це сподіялось. Той самий місцевий магнат, тоді ще не такий відомий, зафондував труну і могилу на цвинтарі між визначних діячів, з алебастровим надгробком, на який не пошкодував ні витрат, ні зв’язків на кордоні, через який матеріал перевозили аж з Італії. Й ось ту розкішну труну, справжній витвір мистецтва, не так уже й кепсько збережений, як на перетрухлий жмут років, було попсуто задля тіла всередині, що геть уже розклалося, але не куля від мисливського карабіну.