Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Анатолій побував у «Шхуні», де почув чимало цікавого. Йому поталанило переконати кількох завсідників, які прописалися в тому кишлі, де фіранки було напнуто, як вітрила, і впиналась у стелю, ніби підпираючи небо, що раптом узялося просідати, прикрашена вимпелами і таранькою щогла, виступити в ролі свідків — на підставі тих знань, що здатні були вплинути на перебіг процесу, бо, борознячи моря-океани на цьому судні, якого не покидали, достолиха понадовідувалися, а дещо спізнали на власній шкурі. Сам Анатолій не вилазив вечорами з архіву й кілька разів побував у бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки, де вивчав різні акти, шукаючи підтвердження чуток і таки нарешті знайшовши. «Як вийду на пенсію, засяду за детектив», — пожартував, і було видно, що й він, який ні в залі суду, ні на зустрічах із Сергієм ні разу ні з якого приводу не висловив здивування й обурення, непомалу заскочений.

З’ясувалося, що став розташовувався на людських городах, розданих свого часу на підприємстві, яке на початку дев’яностих за не зовсім ясних обставин збанкрутувало. Аж гульк — нові документи, свідоцтва про право на власність і жодних підтверджень продажу-купівлі. Можна було тільки уявити розмах шахрайства, про юридичний бік якого було — постфактум — подбано з усією належністю. То було вершиною іронії, родзинкою і відкриттям, переконливою ілюстрацією того, що все у місті та краї переплетено та поґудзано міцними нитками — добре й лихе, вчорашнє і нинішнє.

Змикитивши, що війнуло смаленим, магнат через ніч став замість вибулого на той світ профспілкового діяча, що, доки віку, блазнював, плутаючи тих, чиї інтереси мав обстоювати, з тими, перед ким це мав робити, депутатом Верховної Ради, прозваної злоріками Зрадою, поповнивши ненадовго овдовілу більшість та ініціювавши «з метою гуманізації застарілого карного кодексу» закон «Про відкуп», яким за вбивство пропонувався штраф у розмірі тисячі мінімальних зарплат, а за незмогу його сплатити — ув’язнення. За медійною шамотнею довкола цієї революційної ініціативи, що її одне помірковане столичне видання порівняло з поверненням у середньовіччя, залишилася непоміченою допомога, отримана новоспеченим депутатом, якої вистачило б на утримання сиротинця, що їх масово закривали через брак коштів.

Присягався, що поцілив бідолаху, який був йому, наче рідний брат, випадково, сприйнявши його за лісову дичину, хоча трапилися й такі, хто в цьому сумнівався. Цих останніх він називав недоброзичливцями, котрі, мов шуліки, чигають на його власність (це останнє могло й не далеко відбігати від істини), яку збирав крихта по крихті (галаслива опозиційна газетка згадувала в цьому зв’язку про хитромудрі схеми, якими з бюджету вимивалися мільйонні суми), створивши кілька тисяч робочих місць, які тепер опинилися під загрозою (газетка повторювала те саме із заміною, щоправда, «створивши» на «привласнивши»).

Тоді як проект закону припадав порохами у профільному комітеті, новоспечений депутат навіть не склав присяги, вирядивши свого першого помічника, який зробив це від його імені. Доки його картка голосувала, сам він зі свіжим завзяттям заходився боронити своє добре ім’я. Йому лише заважають виконувати нові суспільні обов’язки — місію, покликання, нічого для себе, все для моїх виборців , на що сайт, який одразу й закрили (по тому, як хакери зламають банківські рахунки судді, який виніс відповідну ухвалу, він запрацює знову), проілюстрував цю фразу фотографіями свіжої мисливської оргії. Ображений вдався, з-поміж іншого, до підопічних рупорів — телеканалу і газети, проте колектив останньої став дибки, влаштувавши акцію протесту проти втручання у редакційну політику. Хоч там як, коли в парламент було зроблено подання на зняття з нього депутатської недоторканності, проти проголосувала не лише монолітна більшість, а й чимало депутатів від розпорошених опозиційних фракцій — свобода парламентаризму незазіханна.

Сергій і Анатолія запитав, чи знає той відчуття, коли летиш трубою, в кінці якої сліпуче сяйво, проте Анатолій не зрозумів його: «Світло в кінці тунелю? Так ми тим і займаємося, що його наближаємо», від чого Сергій ураз повеселішав. Його виправдали, тепер він «був чистим» (попри те, що його не один раз було названо волоцюгою, як і його покійних батьків, «які, зсунувшись на старість із глузду, розвели у квартирі город»), одначе ніхто і ніщо не змогло повернути проведених за ґратами без малого двох років. Отак Сергієва історія переплелася з історією міста і краю — житейською (ба, поетичною) і політичною, в яку ним, Сергієм, було вписано, мов тим пензлем, штрих.