Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Й ось неминуче росло, спиналося бетонними стовпами, підбивалося вгору, гуркотіло і набувало обрисів, і їх, шестикласників, було залучено до участі в цьому злочині, що транслювався на телебаченні і славословився пресою, і раптом його, Сергія, перемкнуло, першого ж дня, він відчув це фізично; не маючи жодних планів і візій, постулатів-програм, ще ні гич не петраючи і мало що знаючи, вчинив обструкцію. Він розвернувся і пішов, точніше, те, що було ним, розвернуло його і повело геть, того дня він протинявся до пізнього вечора, відтак прикинувся хворим і захворів — те, що вчинило в ньому заколот, спровокувало й недугу, і він пролежав рівно чотири тижні, а п’ятого був здоровий як цвях.

Почасти це вберегло його, одначе Сергій не оминув екзекуції, прилюдної, на очах усієї школи, де їх зібрали в актовій залі. Його називали покидьком і негідником і то ще було не все, бо «вовчий квиток» і «чорна пляма», пократнені на «ціле життя», налякали його незрівнянно дужче. Його викинули б зі школи, а він навіть радів би цьому. З ним цуралися говорити, однокласники і товариші, з якими допіру мінявся наліпками і грав у ніші під сходами в морський бій.

Не він сам, а те в ньому, що повело його геть з будівництва, а потім змусило захворіти, зачаїло зло, яке по тривалому вичікуванні вихлюпнулось у кабінеті історії назовні, де була одна-однісінька шафка-вітрина з книжками на скляних полицях — по одній, наче то були єдині видання у світі, побудованому на експерименті, списаному з християнського, перелицьованого навиворіт міфу — надбання людства, підсумок історії напередодні вирішального скоку у плакативне майбутнє, царство добра й милосердя, що відкладалось і відкладалось, тоді як звір у людині демонстрував хижий ошкір.

Сергій схопив першу-ліпшу, влучивши мить, як нікого не було. Хоча до пуття не знав, що воно означає, «Цілина», зіпсув суперобкладинку скелетами. Він був певний, що сам у класі, й здригнувся, як, обернувшись, побачив Толю — Анатолія Сагайдачного, однокласника, який носив прізвище козацького гетьмана. Скелети вийшли в Сергія краще, ніж розтрибісове дерево на малюванні, адже тієї миті на нього найшло натхнення, народжене не любов’ю та вмиротвореністю, а з опору й неусвідомленої незгоди.

Тим разом звихрився жахливий скандал — пекельніший, ніж коли його знегіднювали і кобенили, Сергій не розумів, як так — через нещасну книжку, і сам аж злякався, здавши позиції, як школу було перевернено з ніг на голову, а той, хто в ньому підбурив його на це, раптом покинув його.

Сергій пережив кепські дні, проте жижки тряслися даремно. Сергій як зараз пам’ятав Толин погляд, що мовби промовляв: «Я не схвалюю твого вчинку, але й не викажу», сказавши натомість щось схоже й воднораз інше, роздумливо, майже тихо: «Це нічого не дасть, але я тебе розумію». «Розумію» — Сергій розбурханий ще тиждень носився з цим, наче чимось обпікаюче вартісним, чого, можливо, й не заслуговував.

Якийсь час вони навіть приятелювали, доки після восьмого класу його новий друг, відмінник, про якого відгукувались не інакше, як про майбутнього медаліста і вже тепер гордість школи, подав документи в бурсу — училище радіоелектроніки, куди пройшов поза конкурсом, на підставі шкільних успіхів і характеристики, а також співбесіди, розголос про яку докотився до їхніх мурів і класу. Толя розв’язував задачі, наче лущив горіхи, і здобував призові місця на олімпіадах. Воно виходило в нього якось само собою, рутинно, він ніколи не хизувався, його не бралася потерть пихи й зазнайства, що часто вивищує одних людей над іншими, підставно і безпідставно. А він, Сергій, не вмів ні приятелювати, ні цінувати, ні набувати, тільки втрачати.

Спершись на лутку, спостерігав, як вода несе салатовий, ще до пуття не розпуклий листочок, напівскрутень, що тим дужче нагадував човник, але то вже було наприкінці останнього класу, і про того хлопця не думав, бо не звик думати про те, що відійшло, і взагалі ні про що не думав, слухаючи лише, як єством шириться доти не знане відчуття, подібне до туги, але о чім би мав банувати?

Від усвідомлення, що той хлопець і є вчорашній чоловік, Сергія охоплює хвилювання, він зіскакує і ходить туди-сюди. Нічого не сказав, навіть не назвався! Опісля, зараз, Сергій певний, що Анатолій упізнав його, зрештою, знав же ж, до кого йде, прийшов рятувати його з халепи, навіть не так — Сергій досі не тямив, що трапилося, тільки те, що було воно помилкою, дошкульним непорозумінням, непідвладним глуздові, — з одного боку, обставини не давали йому нагоди що-небудь з’ясувати, бодай у собі й для себе, з іншого — достеменно не знав, що і як саме з’ясовувати, понадто між миттю, як сидів, близький якщо не до блаженства, то до гармонії себе, ставу і поплавця на волосіні, та ізолятором, де опинився, в його свідомості панував розрив.