Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Коли настала Сергієва черга, фотограф, стуляючи ширму, зізмовницька підморгнув йому, прицмокнувши: «Наречена. Кажу тобі, не лови ґав, парубче», — здається, навіть плеснув по плечу. Зауваживши, що Сергій без краватки, фотограф відхилив прикріплені безпосередньо до стіни дверцята, на яких струнким рядом звисав із десяток зразків у різних барвах та візерунках, але Сергій навідруб відмовився. Так і вийшло, що хлопці — представницькі, і тільки він один не так, як усі.

А потім ходили домовлятися, хто з ким буде на спільній сторінці, сам він, одначе, не ходив: йому було байдуже, так що й тепер не сказав би навмання, хто опинився поруч із ним і чи за власним бажанням; їх, яких було менше, фотограф поміщав у компанію двох дівчат, кожна світлина мала інше тло — школа, подвір’я, парк, репрезентативні будівлі, що їх можна було полічити на пальцях, але для альбому якраз вистачало, річка, міст, небо з білими баранцями хмар.

Сергій всунув бандуру в поліетиленовий пакет, а як заходив до музею, стрів директора:

— Читаємо?

Сергій кивнув.

— І правильно. Від телебачення нічого путнього. Та й коли щось було? А зараз і поготів, каналів, хоч гать гати: як не гоцанки — шоу. Як каже професор, — директор назвав прізвище знаного в місті краєзнавця, — голі кавалки. А за моїх часів ми казали на таке «секс для бідних», тільки то були інші шоу: партійні з’їзди, Брежнєв, «Лебедине озеро», одне слово — жах, брате, хоч бери й вий. Та ти й сам того добра надивився.

Сергій хотів було щось додати, та все вже було сказано.

— Я теж, тільки-но вільної хвилини, беру книжку, а ні, то гайда на природу; колись нам підкидали трохи на експедиції — романтика була…

— У Криму… — Сергій пригадав дитинство, батьків і море та як мама смажила баклажани.

— Крим — клондайк для археологів, ще й засмагнути можна і викупатись. А здавалося б, усе вже давно перелопатили. Нічого, — директор мовби втішав себе, — не завжди так буде, тільки от коли те краще?

— Все… — хотів підтримати Сергій, якому спало на думку «Все минає», що залишилося від загального курсу, мов на дні осад: філософія людства в одному підручнику. Може й так. Можливо, все те надбання, тисячі, міріади сторінок, міркувань, сказаного і не висловленого, осміяного і переболеного вміститься в одне речення, фразу — квінтесенція різанин, голодоморів, катаклізмів…

— Все правильно, наші нащадки. Те, чим ми себе втішаємо.

— Сенс, — промовив Сергій. Він хотів сказати, не так сказати, як запитати — просто, як ото висилають, знаючи, що за вказаною адресою давно вже немає поживальця.

— Сенс, — підхопив директор. — Постільки, поскільки ми його чомусь надаємо. Доки одного дня виявиться, що поцілили в пліт.

«Схоже, це він і є, сенс», — подумалося Сергієві.

— А що полюбляєте?

— Різне, — мовив Сергій. — Колись поглинав усе поспіль (кажучи це, Сергій подумав, що давно вже нічого не читав). Тепер чергую складне і легке. Буває, прагнеться, знаєте, простого (останнє Сергій додав вибачливим тоном).

— Маєте рацію, — директор потиснув Сергієві руку.

Коли бістро, куди Сергій завернув, ще мало назву «Щедрий урожай», а над входом, ваблячи око, з одного боку від напису жовтавився перебільшений качан кукурудзи, а з іншого шкірилася бульбина, меню складалося зі страв, неодмінним складником яких і було те, що символізували емблеми: картопля під соусами; засмажена по-селянському; по-верховинськи; «справжній куліш», кукурудза варена і така ж, тільки печена. Пороззиравшись, Сергій замовив чанахи і, доки їх несли, одним духом спорожнив гальбу.

Сергій зачерпував переперчене місиво з вареної картоплі й квасолі, довго і марно розжовував м’ясо, врешті ковтав. Хоча зовні було сонячно, всередині панували півсутінки, в яких масивні столи та стільці зблискували тьмяно-засмальцьованими позирками. Сергій був єдиним відвідувачем, і барвумен, ще геть зелене дівчисько, спершись на стійку, над якою вився штучний барвінок і звисала коса з кукурудзяних, тільки вже справжніх, качанів, спостерігала, як, наче жорна, працюють його вилиці. Глиняні горщики, в яких подавали страви, належали до подібних забігайлівок, як день до вечора.

Сергій подався навскоси через сквер — алейкою, якою не ходив ось уже… Усвідомлення, що не ступав нею більшу половину життя, вкинуло Сергія у щось подібне до хвилювання, очевидніших підстав для якого не було, а в кінці алеї стояв, як і перше, пам’ятник — його улюблений.

Він був славним леґенем, той дядько на цоколі в укритому зеленою патиною спижевому плащі і такими ж, що мовби розвіювалися, кучерями — скульпторові поталанило виразити щось середнє між фривольністю і волелюбством, не надавши переваги ні одній, ні іншому. Пам’ятник, якому було з півтора століття, не рухала жодна влада, що сприймалася тут не інакше як окупаційною, своїм манером вважаючи, що несе визволення. З такого непорозуміння народжувалося тривале взаємне несприйняття — недовіра прибульців та обструкція з боку підданців. Нові хазяї телющили власних ідолів, покидаючи їх, як наставала пора давати драла, і так щоразу. Всі вони були тут тимчасовими, тільки саме життя тривало постійно.