Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

— Мусимо, Любове Олександрівно.

На звертанні «Любове» директорову заступницю пройняв трем, як ото вода візьметься на мить від вітерцю легким брижем, тоді як Любов Олександрівна, немолода вже, спробувала розтлумачити:

— Навіть якщо докладемо зусиль, то вилами по воді писано, куди і як попливемо і чи не підемо раптом на дно, як той «Титанік».

— Ну-ну, Ви перебільшуєте. Все-таки ми не «Титанік».

— Може й ні, але на дно точно підемо.

— І все-таки я категорично проти таких настроїв, адже сидіти на мілині теж не діло: фонди занепадають, рятунку, як бачимо, чекати немає звідки. Зрештою, життя — це постійний рух.

Обговорення варіантів «максимально безболісної комерціалізації музейної справи» просувалося туго — як воді стають на шляху перепони, так їм, які віддали роки життя турботі про музей, його шафкам, вітринам і збіркам, перешкоджало відчуття, що ось зараз укоять зраду. У краю, де слави доскочити було однаково легко, як і хули, а перехід гравця з рідної збірної в сусідню, не кажучи про чужоземні клуби, належав до найприкріших форм зради, їхня зустріч мала всі шанси перетворитися на ще одну, а вони самі — на відступників. Отак, розтуляючи рота, не казали нічого — після кожної спроби залишався подібний до щему дух чогось надзвичайно посутнього, тим важливішого, що не сказаного, доки, прорвавши греблю, ідеї ринули нестримним потоком і Тамара Вікторівна, відповідальна за народний побут та протоколювання засідань, тільки й встигала, що записувати.

Проходили позиція за позицією, зважували переваги і ризики, окидали міркою відповідності статусові музею — правовому й моральному: на що можна піти, а від чого варто утриматись — робили це рішуче й відразу. Так відкинули ідею продати на аукціоні найменш цінну частину експонатів, що їх усіх і так годі було виставити; відмовилися здавати в оренду приміщення, цю святая святих, ідилію постійності й затишку в бурхливому, хаотичному морі, що було б незкраще, як позичити храм мамоні. Погодили за відповідну оплату фотографування експонатів (деяких — без спалаху), давання на винайм опудал птахів і звірів, облаштування на останньому поверсі відділку, присвяченого юрському періоду.

— Винаймають же ж весільні сукні, — на цих словах заступниця зайшлася рум’янцем, помітивши який, директор дещо розгублено додав: — Автомобілі… ну і так далі.

— А Ви що скажете, молодий чоловіче?

Сергій, молодший на якийсь десяток, якщо не менше, років, не маючи що запропонувати, ні заперечити, запевнив, що виконуватиме всі розпорядження. Так на нього поклали ще й роль фотографа.

— Будемо латати діри власною підприємливістю, — і вони почали заробляти гроші, понадто латати було що: дах, який не знав ремонту, протікав, і в додаткові та безоплатні Сергієві обов’язки входило випорожнювати відра й тазики, стежачи, аби дощ, що лив тут більшу частину року, не замочив горища.

Якось уночі, коли припустило особливо немилосердно (дощ не вгавав уже четвертий тиждень), Сергієві приверзлося, що настав потоп, вода залила все навколо, загасивши домашнє вогнище в кутку другої зали, і врятувалися лише вони вдвох— сидьма в кам’яному трумлі, на днищі якого лежав князь, Сергій веслував навмання бурливим плесом, яке ще недавно випросторювалося будинками, вулицями та скверами. А в той час перші патьоки дощової води, вихлюпуючись за вінця, розтікалися дерев’яною долівкою.

На Сергія дивилися усміхнені чоловік та жінка, вони тримали в руках велике серце. Обернувши світлину, Сергій прочитав: «У радості та печалі — завжди разом», а трохи нижче: «Жак і Матильда», і хоча бракувало дати, його батьки були запевне молодшими, ніж він зараз. Ще одна, майже така сама, лише замість серця Жак і Матильда тримали його, схожого на заледве опушеного сича: «Нашому Сергійкові сьогодні три рочки». Підпис на звороті було виконано тією самою рукою, що й попередній. Обставини третьої світлини Сергій пам’ятав, як сьогодні: недільний день, в який усе було не таким — сонце, яке, здавалося, струмувало, як рідко коли в краю, де в перервах між проливними дощами зависають портьєри, наче відокремлюючи одну дію нескінченної вистави від іншої; спільний сніданок на балконі, перший і єдиний; синичка, яка, випорхнувши нізвідки, вхопила сальце і прожогом зникла, мацюпінька та юрлива; мати на виході з перукарні і він, який дарує їй квіти (батькова затія); нарешті, фотоательє, звідки й походить згадка, й обід — вони рідко коли харчувались у ресторанах.