Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Світлини зберігались у конверті з чорного цупкого паперу, кілька більших розміром і численніших менших — оце й усе: жмуток задокументованих митей і вони в них. Сергій шарудів, перекидаючи мотлох, проте більше світлин не знаходив.

Невже й справді все? Якщо так, то й тоді не знав, нащо воно; механічно перетасовував, вкладав назад, а тоді виймав, трохи збентежений і якийсь спустошений. Не пригадував, коли саме в дитинстві у нього з’явилося те відчуття, то виразнішаючи, то відступаючи, остаточно так ніколи його більше й не покинувши. Сергієві здавалося, що батьки щось приховують, ще й зараз, на тому світі, і то надійніше, мовби забрали той скарб із собою. Якось, до пуття не тямлячись, він обізвав їх плюшкіними, тато спантеличено мовчав, а мама, мов та підбита птаха, сокотіла: «Сергійку, ми ж усе для тебе — все наше життя. Ти в нас один». Уночі, гадаючи, що він спить, обоє довго перемовлялися стишеними голосами, і він чув, як схлипує за стіною мати.

Сергій повертається до світлин, ловить себе на тому, що й батьки, либонь, не раз переглядали їх, розмовляли з його зображенням, не без того, що він щось відповідав; можливо навіть, так клеїлося краще, ніж якби брав участь фізичною присутністю — думка, що батькам не вистачило духу перевідати його всупереч його бажанню, бодай раз, збила його з пантелику; «Так, Сергійку», яким незмінно відгукувалися на його примхи і неувагу, в’їлося в підкірку — боялися розтривожити і роздратувати, тоді як він, може, якраз найбільше жадав поради, якої-небудь життєвої підказки, як ото сліпець на роздоріжжі.

Вже кілька разів виймав і вкладав назад, наче колоду карт, коли, знявши кілька верхніх, увесь час ті самі, не наважуючись сягнути глибше, аж раптом зривається вихором і несеться, а сходи двигтять під його вагою; перебігає, мовби помилившись, доріжку, зупиняється й обертається, схвильовано водячи поглядом. Сергій розчарований: того, що прагнув побачити, немає.

На світлині теж нічого вражаючого не помітно, хіба що прикрашене іграшками і дощиком деревце без голок. Вони почали прикрашати тендітну берізку, що чіпко трималася за дашок над під’їздом, коли ще не мали ялинки. Мати з батьком насиляли іграшки на цвяшки, на яких висів килим, посипали дощиком меблі і напинали через кімнату мерехкі гірлянди, проте йому цього декорування було замало, кортіло деревця, як в усіх, — Сергій не пригадував уже, була то його власна ідея чи батькова; хоч там як, батько завжди улягав його домаганням, як камінь краплині, а мати лише розводила руками, не вміючи до ладу сердитися, — за напускною суворістю палахкотів той особливий вогник, полум’я якого сповнювало Сергія теплом.

Робили це й тоді, як ставили ялинку в себе, на звільненому у вітальні місці (коли була геть невеличкою, то й у дитячій), і впродовж усього циклу новорічно-різдвяних свят квартира ставала його царством, у якому володарював досхочу і на власний розсуд, не даючи розібрати деревце й тоді, як воно, всохле і майже без хвої, нагадувало бунчук для колись козацьких, згодом військово-концертних урочистостей — зі стьожками-блискітками замість кінського волосу, із бамбулею, що нагадувала перевернений догори дном дзбанок, барвистими дзвіночками, бурульками та іншими прикрасами з видувного скла; а за вікном змагалися лютий із березнем, тріумфуючи то один, то інший — вперто, затято, несамовито. Раз дотримали до кінця березня, що вже й Великдень був невзабарі, і батько відламував і трамбував гілки, навпочіпки, відтак, уклякнувши, перепилював стовбур на полінця, порціями позбуваючись її упродовж кількох днів.

З одного такого оцупка батько, як той старий Джеппетто, витесав неоковирну, що віддалено нагадувала Піноккіо, фігурку, якою Сергій бавився, доки подзьобав гостряком дерев’яного носа стіну. «Що ж ти, Сергійку, накоїв?» — сплеснула руками мати. «То не я». — «А хто ж?» Поклавши не здавати ялинового друга, Сергій умлівіч вигадав історію про Чорного Ворона, який прилетів, коли мами з татом не було вдома («А де ми були?» — «На кухні» — «Чого ж ми тоді його не почули?» — «Бо Ворон той — чарівник, я й сам, чесно кажучи, не згледівся, як він прилетів» — «І що ти робив?» — «Заховався під ліжко». — «Як ти міг туди залізти?» — висловила обґрунтований, оскільки ліжко було при самій підлозі, сумнів мати, а батько, який і собі надумав долучитися до розмови, облишивши глодати куряче крильце, звинуватив його — ні багато, ні мало — у боягузтві, та ще й перед матір’ю, жінкою: «Хіба так поводяться справжні лицарі?». Загнаний подвійним афронтом, Сергій — йому було тоді років п’ять, не більше — неабияк обурився («Якщо не вірите, я вам зараз покажу»), проте батьки заходилися в один гуж відраювати.