Тимофій Гаврилів - Вийди і візьми

Сергій опустився на лаву, потріскана й нерівномірно облущена поверхня якої нагадувала кору дерев, що таким самим щільним рядом шерегувалися позаду, нагадуючи влітку здоровуцькі віяла, а скинувши листя — ґротескні одоробала-мітли, мовби повтикувані в землю велетами-підмітачами; о цій порі всі лави, яких тут було щільно, як ніде інде у місті, були вільними, хіба на одній спав, обклавшись цератяними клунками, безхатченко. Заколисаний вітерцем, Сергій і собі закуняв.

Денний сон триває не довше п’яти хвилин, даючи відчуття, ніби чоловік добряче виспався. Сергієві ще й встигло приверзтися, як вони вдвох прогулюються попідруч — хоча таке панібратство Сергія нітрохи не збентежило, йому вистачило глузду, як уже прощалися і супутник запропонував своє місце на цоколі, відмовитися. Власне, від мотання головою Сергій і прокинувся, до того ж з мульким відчуттям, наче щось недоснилося або стерлося. Здавалося, наче вві сні пам’ятник хотів кудись повести його і щось показати, що суперечило каламбурній настроєвості самої пригоди.

— Й насниться така бридня, — Сергій скинув погляд: спижевий дядько дивився на нього, наче не вони оце щойно проходжалися. Мав він щось у собі від живої людини — може, то й було воно, що відмалку викликало в Сергія довіру. Непокрита голова, плечі, груди були щедро поквацяні пташиним послідом; спереду плямки нагадували медалі, що мовби топилися на сонці та стікали краплями на взуття, а звідти по цоколі. Навколо метушилися, туркочучи, голуби; самець, гребучи віялом, набридав самці, тоді як решта пожадливо здзьобували харч, геть байдужі до таких невчасних залицянь.

А всілякої їжі лежало врозкидь чимало: хлібні окрайці, розварене зерно, що збилося в грудку, загусла бурда з моркви й картоплі — не маючи свійської птиці, ні маржини, мешканці прилеглої забудови вичищали сюди з каструль недоїдки. Для міста то було справжньою драмою — воно потерпало і платило за свою любов до прилеглих теренів, що впродовж сторіч підживляли його єство свіжими соками; їх приймали, гостинно розпростерши обійми, оточували увагою й ділилися сокровенним, одначе і в такій турботливості нелегко забувалося подвір’я з курами й качками навперевальця, хлів, де вмиротворено порохкувало порося, і корівник, у якому мукало, побачивши світ, телятко. А ще були коні — прудкі, наче вихор, і витривалі, як пара волів. Тягли плуг, леміш зі скреготом в’їдався в землю, сипку й кам’янисту, рік у рік лискучі зуби перемелювали каменюччя, а вже далі на схід і до півдня ґрунт маснішав і родючішав, тільки край там уже й закінчувався і підбивалися в головах світанкового сонця, зливаючись з обрієм, його межі.

Вже їхні діти не робили того, що дорослі, а діти дітей почувалися, наче з діда-прадіда були містянами. Місто терпляче ставилося до такого, деколи тривалішого, ніж глибша застуда, іноді, на загальне благо, плавнішого переходу — з тією філософською поблажливістю, з якою свідомий своєї кінцевої переваги йде на тимчасові поступки. Зрештою, прибульці з довколишку, не втрачаючи зв’язку з родинами, були тими линвами, що єднали місто з краєм, способом і виявом його закоріненості, наснажуючи його не лише тією метафоричною, вже згаданою живильністю, а годуючи геть дослівно — хлібом і молоком, картоплею та солониною — без чванливості, з тверезого розрахунку і в обопільній вигоді, що їй не відомі ні метушня, ні примхи і де посередником у зіткненні інтересів, якщо такі трапляються, виступає не повітовий суддя, а сам Господь Бог.

Позичивши, майже силоміць відібравши в мулярів, які ремонтували фасад поближнього будинку, коновку і драбину, Сергій заходився приводити пам’ятник до ладу. Перехожих не було, ніхто його не турбував; мовби й справдився сон, проте обоє не проходжалися, а тулилися на цоколі, і Сергієві доводилося триматися за свого друга, який, виглядало, не мав нічого проти.

Завершивши працю, Сергій якийсь час милувався її плодами: в деяких місцях пам’ятник знову, як колись, коли його встановлювали, забронзовів, одначе Сергій не мав наміру його повністю відчищати, навпаки: таким він його знав і якраз таким любив. Як іще був школярем, змушеним узяти участь в акції «Поклади квіти до пам’ятника», приніс їх саме сюди, букетик айстр, тоді як однокласники вирушили до іншого монумента — куди прийшла рознарядка на їхню школу. За розкольництво Сергієві дісталося — не вперше і не востаннє — прочуханки. Й ось тепер за тим пам’ятником місце вихололо, а він як стояв, так стоїть.