Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

Французький мистецтвознавець на ім’я Гілем, з яким Галя вмовилася зустрітися, прийшов хвилина в хвилину. Енергійний чоловік із червоним шаликом на шиї, він емоційно говорив, а разом з ним говорили і його промовисті руки. Уляна заледве встигала перекладати. Французи зачаровані Пінзелем, цей майстер дивує своєю самобутністю, бо східноєвропейське бароко для Франції – абсолютна новина, якою захоплюються глядачі. Фігури освітлені подвійним денним світлом – він показав на вікно, біля якого вони стояли, і на друге вікно, що виходило в інше подвір’я. Його руки весь час рухалися.

З висоти другого поверху було видно, як день помітно набирає обертів. Біля скляної піраміди-входу до Лувру зростав потік туристів, щораз більше відвідувачів проминали їхню трійцю, що стояла біля вікна в залі, дехто вже вдруге обхóдив експозицію, а то й утретє. Пара скандинавів, худорлявих та високих, у дуже поважному віці – обом було, певно, за вісімдесят, – знову пройшли неподалік, тримаючися за руки, зупинилися біля маленьких білих ангеликів та хлопчиків-путти, піднятих мало не до стелі. Дівчина з зеленим волоссям (мабуть, із якогось мистецького навчального закладу, судячи з вигадливого одягу й екстравагантних зачісок усього гурту студентів) затрималась очима на Галиному кардигані-жупанчику. Її допитливий погляд треба буде повторити, розповідаючи вдома Ірині про цей епізод.

Профіль Яна – як його? – Кумпи! Він уважно придивлявся до лівої руки Франциска Борджіа, тоді обійшов увесь подіум з цією та іншими скульптурами, не звертаючи уваги на відвідувачів. Це був, без сумніву, Кумпа. Галя навіть голову повернула за цим чоловіком і загубила його серед відвідувачів. Як і кожен із учасників показу Ірининої колекції, він отримав за роботу мінімальну платню. Там усі працювали не так за гроші, як за цікавість і можливість спробувати себе в новому амплуа. І от тепер цей чоловік, що мав сякий-такий бізнес і називав себе демонстратором одягу, розгулював Лувром у дорогих черевиках з тонкої шкіри і в не менш дорогому пальті… Галю він не побачив, а вона його не гукнула, бо тримала в руках мобілку з увімкнутим диктофоном, записуючи розмову з мсьє Гілемом. Близько дванадцятої години, люб’язно попрощавшись з новими знайомими та коротко поспілкувавшися з кількома відвідувачами – тільки один з них був парижанин, решта – туристи з інших країн, переважно китайці та німці, – Галя запропонувала Уляні розійтися, а зустрітися надвечір.

– Дванадцята ж година! – нагадала Уляна. – Пообідаймо разом!

– Я ще тут попрацюю, пофотографую, піду до «Джоконди», вона ж тут неподалік. До імпресіоністів. Тоді погуляю Парижем. Я пішки, ти ж знаєш. Якраз до вечора нагуляю апетит…

– А тоді набери мене, – не дослухала Уляна. – І я миттю виїду по тебе.

– Ти додому зараз?

– Ні. Я маю справи. А додому вже разом поїдемо.

– Уляно, ти не помітила такого сивого чоловіка в розкішному пальті? Коли ми з Гілемом розмовляли.

– Ні. Тобто там не один був у розкішному пальті і сивий. А що?

– Та наче знайомий… Не казав, що до Парижа збирається.

Неподалік Лувру просто під колишнім королівським палацом, галасливі підлітки ганяли м’яча. Якийсь Патрік тримав у напрузі всю команду противника, прошиваючи умовне поле біганиною туди-сюди: м’яч раз у раз повертався до нього. Патріка підбадьорювали свої, на нього покладалися, від нього залежав рахунок матчу. Про його особливу місію повсякчас нагадували, вигукуючи його ім’я. Від грасируваного «р-р» бриніло повітря.

Нарешті Галя нікуди не поспішала. Повільно перейшла з внутрішнього двору на площу Конкорд, рушила в сад Тюїльрі… Усі, на кому зупинявся її погляд, сповідували вірність законові «Суєта – це гріх». Усі, хто їй траплявся, з цього погляду були безгрішні. Вона радо зарахувала себе до спільноти щасливих нероб, сьогодні вона була одна з них.

Не варто силкуватися побачити в Парижі все, бо де багато – там нічого. Минулого разу, коли Галя була в Парижі, то щовечора, пізньої години, перед очима в неї крутився калейдоскоп вражень, а дух міста вислизав, відчути його вдавалося лише випадково й ненадовго, от як тепер, коли хлопці біля Лувру з відчайдушною надією гукали: «Патр-рік! Патр-рік!» І нікому навіть на думку не спало їх звідти нагнати.

Дивитися на Париж так, наче це твоє місто, не рахувати днів, не шкодувати за годинами і не намагатися бути в трьох місцях одночасно – отоді й справді щось устигнеш, отоді Париж хоч трохи підніме завісу над своїми таємницями.