Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

Луїза ходила по хаті, збираючись. Вийшла з ванної, накинувши пеньюар, зупинилася перед дзеркалом. За годину треба бути в «Зубрівці». Куричі запросили на свято молодого вина.

– Ти вже все зняв до нової короткометражки? – запитала, фарбуючи вії.

– Ні, ще далеко не все.

Кінь зібрався дуже швидко й тепер сидів у кріслі, натягши свого улюбленого синього светра. Чекав, дивлячись на Луїзу.

– Ще не один рейс збиратиму матеріал. Назнімаю, а тоді виберу те, що треба. Найкращі монологи вже є – офіціантка у придорожньому кафе та прибиральниця на заправці. Ще класно поговорив із жінкою, що яблука та моркву продає на узбіччі… Розмовляю з тими, хто погоджується говорити перед камерою, але ж є й такі, що не хочуть світити фейсом. А там… клондайк! З того всього зроблю закадровий текст. На екрані, скажімо, номер у готелі, зім’ята постіль, попільничка, повна недопалків… Камера показує картинку, а ти за кадром розповідаєш, як стала повією.

– Я?… – від хибного руху брастматиком під оком залишилася плямка туші.

– Моя героїня твоїм голосом розказує свою історію. Чи тобі це якось не авжеж?

Підійшов, обійняв Луїзу.

– Обережно, очі мені розмажеш.

– Вона говорила в камеру, – він повернувся у своє крісло, – але я дав слово, що її обличчя на екран не потрапить, хоч, здавалося б, де логіка?… У неї взагалі з логікою проблеми. Чи то зі щирістю… Запевняє, що їй подобається те, що вона робить. Любить, мовляв, чоловіків, любить свою роботу… Ла-ла-ла… А наприкінці розказує, як її взяли на полювання й дали рушницю з оптичним прицілом, із горіховим різьбленим ложем. Навчили, як поводитися зі зброєю. І от стоїть вона на вишці, дуло на підставці, цілиться в кабана… Зроби волосся, як я люблю, таким низьким коромислом на шиї… Так от. Рівно дихає, як навчали; тримає кабана на мушці. Чого тягнеш, стріляй! Утече ж. А вона не може. Смішне воно, каже, згори, таке вгодоване, на тонких ніжках, руда щетина навсібіч, шпортається в землі довгим носом, порохкує… Живе. Шкода… Знаєш, що допомогло? Уявила собі, що це чоловік. Я вкляк. Чоловік? Якийсь певний чоловік?… А вона мені: «Ні, просто чоловік, загальний образ». І тоді, каже, всі сумніви наче рукою зняло. Видихнула, затамувала віддих і натиснула на спусковий гачок. Любить вона чоловіків, аякже! Любить це діло, ага! І нічого більше не треба, жодних зайвих слів: лише її розповідь, що починається зі слів «я це люблю», а закінчується словами «видихнула – і натиснула на гачок»… А коли я все зняв, вона й каже: «Тільки я це тобі розповіла, тобі особисто, а не для кіно. Дай слово, що ти цих кадрів у фільм не вставиш. Історію мою – можна, мене – ні».

– Ти? Тобі? – перепитала Луїза, закручуючи свої довгі руді кучері в низький вузол на потилиці. – Ви з нею були на ти?

– Вона з усіма на ти. І що було робити? Пообіцяв. Вона тоді регоче, зараза: а класний я тобі вибір залишила, правда? Як тобі дилема від дівчини-трасовички? Що тепер робитимеш, режисере-операторе? Додержуватимеш слова чи забудеш, що обіцяв, тільки-но опинишся у своєму Львові?…

Кінь стежив за тим, як Луїза торкається губ майже безбарвною помадою, лише зволожує вуста, додає їм блиску. Начебто нічого особливого з собою не робить, а з кожним штрихом гарнішає. Скинула пеньюар… Які граційні в неї рухи!

– Застебни, – повернулася до нього спиною, вже в зеленій сукні.

– Я її спитав… – обережно потяг застібку-змійку вгору, – що, як ця розповідь за кадром буде від імені іншої жінки? Вона каже: «Без мого обличчя, без мого голосу – можна, а ти що, справді не надуриш?» Вона сина має, він із батьками живе в районному містечку, боїться, щоб він не дізнався, як вона на життя заробляє… Чого мовчиш, Лу?

– Думаю над твоєю пропозицією. Це, мабуть, дуже своєрідний вияв довіри до мене.

– Це вияв любові до тебе. І довіри, так.

– Мені здається, краще лишити за кадром тільки чоловічий голос. – Вона встромила у вуха кульчики з зеленими камінчиками.

Їхньої назви Кінь не пам’ятав, дарма що сам їх колись вибирав.

– Буде й чоловічий, – погодився він. – Але в цьому епізоді – твій, тільки твій, Лу, – і в святих моментах твій, і в грішних…

– Святе і грішне. Так нова колекція Ірини називається. І я там теж брала участь, а ти, як завжди, все пропустив.

– То повторіть на біс для таких, як я. Які проблеми?

Уже звертаючи з траси на бічну дорогу й об’їжджаючи ями, Кінь згадав:

– Як ти гадаєш, який символ дороги туди вставити? Щось таке, ефектне…

Луїза відразу зрозуміла, що йдеться про фільм.