Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

– Підвезу, – усміхнувся він, – кажіть, куди треба.

– Тут недалеко, – вона примостила сумку коло ніг, – за квартал звідси по прямій. Там кав’ярня на розі. – І без паузи: – Стежили за мною?…

Чи то жарт недолугий, чи то провокація. На неї часом таке находило; щоправда, не могла й згадати вже, коли востаннє…

– Від самісінького аеропорту, – озвався він, пропускаючи авто, що нервово сигналило позаду.

Його рівний, беземоційний тон змусив Ірину повернути голову. Він, без сумніву, зауважив краєм ока її погляд, однак і бровою не повів.

– Від аеропорту?… – перепитала вона.

Вона там уже місяців зо два не була.

Його поздовжня зморшка на щоці сіпнулася.

– Там, біля переходу, – великий щит із рекламою нових авіарейсів… на тлі аеропорту, – пояснив він незворушно і додав буденно: – Півдня їжджу, а кави ще не пив.

Кав’ярню вже було видно у вітровому склі: три столики на дерев’яному помості під парусиновим дашком, у мереживній облямівці рудого опалого листя. Ірина глянула на годинник – до зустрічі з Галею лишалося ще двадцять хвилин.

– А я зараз питиму друге горнятко. Як маєте час, почекайте зі мною.

Подуви вітру вихрили сухим листям, здіймали його вгору, в повітря, заносили на столики.

– Все одно хочу на вулиці, – сказала Ірина. – Хоч і ризикуємо напитися кави з піском.

Офіціант миттю опинився коло них і витер столик, змахнувши з десяток подовгастих рудих листочків. Пасмуги від вологої шмати на столі висохли просто на очах. Приніс білу скатертину та серветки, хотів залишити меню, але Кумпа зупинив його, розпитав, яку тут каву готують і що нині смачного на десерт, а тоді, коротко порадившися з Іриною, зробив замовлення: «Кава-еспресо та яблучний струдель із подвійним ванільним соусом».

Як завжди, у костюмі, без краватки, він своїм звичайним рухом провів по волоссю від чола до потилиці. Сивий їжачок ліг під долонею і пружно настовбурчився за нею. Рука затрималася на потилиці: приємно, мабуть, відчувати покору й опір короткої густої шевелюри. Звук Янової мобілки був вимкнений. Вона зарухалася на поверхні столика – екран засвітився номером. Кумпа глянув на нього й накрив телефон білою полотняною серветкою. Щоб не заважала.

– Отож ви нікуди не спішите, – зробила висновок Ірина.

Він усміхнувся, схилив голову. Цей жест міг означати – і так, і ні.

– Скажіть… – Ірина посунула вбік свій клатч із помадою та ключами. – Хотіла спитати… Ви так рухаєтеся… тоді, коли всі танцюють, неначе… іронізуєте… чи, точніше кажучи, дурієте…

– Невже? – Він дивився їй просто в очі.

Його настрій зробився точнісінько такий, як тоді, коли він виробляв свої штуки під музику.

– А що, так не можна?

– Чого ж? Звісно, можна. Але чому?… Ви несерйозно сприймаєте те, що ми робимо?

– Надмірна серйозність шкодить справі. – Очі його сміялися. – Але, власне, з цим у вас там усе гаразд.

– Ага. – Ірина відкинулася на спинку крісла. – Трохи іронії – саме те, що треба. Я це люблю.

– Власне, – погодився він. – Що найчастіше бачать у роботах Пінзеля? Граничну емоційність, експресивність, трагедію, страждання, шал пристрастей… І це все там, безперечно, є… Але що це? Ангелики сміються. Аж зуби показують, де ви таке бачили? Самсон ніби жартома з тим левом справляється. Гляньте в його обличчя. Ні? Вам так не видається?…

Зазвичай мовчазний, Ян Кумпа, виявляється, міг бути й говірким. Звукооператор людських голосів добряче попрацював над його голосом, досягнувши гармонії від оптимального поєднання гучності, висоти й тембру. Його не хотілося уривати… Голос для Ірини лишався одним із основних показників привабливості. Певно, ще й тому, що для неї, в її професійній сфері, він не міг стати складником загальної композиції. Вона з усього могла добути користь для своїх колекцій і показів, навіть зі співу, але зі слів, фраз, монологів, діалогів – ні. Органічно вплести їх у показ колекції їй поки що не вдавалося.

– Пінзель – великий жартівник, – почула вона. – І провокатор. А не лише геній трагічних пристрастей.

На Кумпине плече повільно опустився з повітря листочок – мабуть, черемховий. Ірина зняла його. Кумпа простежив очима за її рухом, за тим, як вона крутить листочком. А тоді торкнувся долонею свого чола, рука пішла вгору, провела по волоссю й зісковзнула з голови, спершись у коліно.

Галя перша побачила цих двох, а тоді й Ірина повернула голову, змахнувши рукою. «Яке цікаве в нього обличчя! – відзначила Галя подумки. – Поза категоріями гарне-негарне. Над усякі порівняння». Чоловік підвівся, посунув до неї плетене крісло й покликав офіціанта.