Галина Вдовиченко - Інші пів’яблука

Читала в кімнаті при лампі з молочним скляним абажуром, прислухалася до вхідних дверей у під’їзді, до ліфта – чекала на Віктора-молодшого. Часом він приходив пізно, забуваючи її про це попередити. Вона набирала його номер і чула: «Абонент поза зоною досяжності». Або гірше – він не відповідав. Думай що хочеш.

Старший син, на відміну від молодшого, був уважний, телефонував щодня, кілька слів скаже, пожартує – і вже знаєш: усе гаразд. А молодшого досі в сім’ї називали малим, хоч його батько в такому віці вже був одружений. Побачивши Галю з розгорнутою книжкою в колі світла під лампою, «малий» – заввишки майже до стелі – мовчки здіймав руку, вітаючись і не припиняючи жувати жуйки. Вона допитувалася: «Де ти так довго був? Що пили?» Він коротко пояснював: «У Стаса був день народження… Зустрічалися з однокласниками… Затрималися на репетиції…»

Було ще не надто пізно – за десять одинадцята, але мобілка Віктора-молодшого вже механічно відповідала: «Абонент поза зоною досяжності». Пізній вечір, тиша, книжка і це неспокійне чекання… Галя читала Фіцджеральда – його роман «Ніч лагідна», написаний за кілька років після того, як дружині письменника, світській красуні й письменниці Зельді Сейр, поставили діагноз: шизофренія. Письменник дуже важко пережив цей злам у житті. Вони з Зельдою були показною парою, про їхні ексцентричні витівки писали газети, їхні сцени ревнощів потрапляли у світську хроніку, для них слово життя дорівнювало поняттю розвага, і так тривало б довго – може, завжди, – коли б не забагато алкоголю й замало часу на те, щоб зреалізувати інші бажання. Фіцджеральд ніяк не міг закінчити роману. Почав писати його ще 1925 року, а серйозно взявся до нього тільки 1932-го, згаявши багато часу… І трохи більше як за рік «Ніч лагідна» була написана. Зельду лікували у психіатричній лікарні, вона писала свій роман, а у Фіцджеральдовій книжці лікар-психіатр, одружившися з пацієнткою, поринув у безжурне життя багатих нероб і не міг дописати своєї великої праці з психіатрії. Автор тяг у літературу своє особисте життя, але й Зельда, як з’ясувалося згодом, теж писала фактично про себе і Скотта.

Прийшла есемеска. Схопила мобілку Ні, це від Ірини: «Спиш?»

Набрала її номер.

– Не сплю.

– Я щойно з репетиції. – Ірина мала якісь новини, що не могли чекати до ранку. – Знаєш, що мені сказала Інна?

– Хто така Інна?

Галя відкинула плед, підвелася з крісла, описала вільною рукою широке коло, узяла мобілку в іншу руку Ще одне коло – другою рукою. Вона завжди щось робила, коли розмовляла телефоном: їй було шкода часу просто теревенити. Квіти поливала тільки під телефонні розмови. Може, тому вони так буйно й росли на підвіконнях – бо вважали, що то вона з ними розмовляє.

– Інна – це власниця галереї, де в нас буде показ. Я ж тобі казала.

– А-а-а. То що вона?

– Вона коли про когось захоче зібрати інформацію, то такого нариє… Міс Марпл відпочиває. Є тут один такий – Ян Кумпа. Я його зустріла випадково й запросила взяти участь у показі. Випадково, розумієш? А виявляється, він один із тих, хто дав гроші на реставрацію скульптур Пінзеля. Можеш собі уявити? Щоб такий збіг! А він про це – анічичирк. Мабуть, думає, що я навмисне до нього підійшла. Що ти там так хекаєш?

Галя нахилялася то ліворуч, то праворуч і була певна, що на тому кінці нічого не чути. Коротко відказала:

– Вечірня розминка. – І повернулася до теми: – Хіба реставрацію не держава фінансувала?

– Там і бюджетні гроші були, і від приватних осіб. Мені Інна розповідала. Вона знає: її товаришка в картинній галереї працює. Каже, ті скульптури мали жахливий стан. Іще б кілька років – і все. Були наче ті гриби-порхавки – натискаєш злегка, а воно під рукою вгинається, ризикуєш дірку пальцем пробити. От-от, здавалось, оболонка лусне, порохнява середина висиплеться. Шашіль поточив… Щоб урятувати їх, грошей треба було до смутку.

– Він цікавий тобі, цей Ян Кумпа?

– Мені?… Він усім цікавий. Он як Інну заінтригував!..

– Вона симпатична?

– Товстенька така… Вся в сріблі. Каже, в нього бізнес, не те щоб великий – середній. Якийсь автосервіс, автомийка, автозапчастини… Десь на київській трасі. Твій Віктор його може знати.

– Як хочеш про нього дізнатися більше, поговори з ним сама.

– Та я ж не про те…

– Стривай! – Галі здалося, що грюкнули вхідні двері внизу.

Ні, тихо у під’їзді.

– Кажи.

– Якщо він справді підтримував реставрацію, то чому він про це мовчить? Там Пінзель – тут Пінзель… Це ж перше, що він мав би мені сказати. А він мовчить, та ще й удає, ніби не надто обізнаний у тому всьому.