Жанна Куява - Із медом полин

Ні, не розкаже Марійка навіть найліпшим подружкам-кумочкам-нерозлийвода, хто автор цієї роботи і що вона означає, бо не впевнена, чи зрозуміють, чи не пустять селом плітку про Марійчиного батька-тюремника…

До Маргарити йшли вдвох. Позаду Максимко з Оленкою й собі галайкотіли про своє.

Цьогоріч у Крадунихи Пасху стрічали без Андрона. Марійка з Валькою згадали дорогою, як прикро він пішов із цього світу. Випивши, як завше, упав долу. Але цілий гранчак дешевого магазинного вина-бодяги, що його він вихилив за одним духом, хутко вернувся… Та ніхто цього не добачив. Тож, лежачи горілиць, Андрон захлинувся власним блювотинням… Земля йому пухом… Чи ж царство небесне?

Коли звертали з дороги на вузьку стежку, стрівся Валі з Марійкою Німий – отой страхітливий дідуган, що не вмів говорити.

– І вам Христос Воскрес! – вклонилася Валька вже після того, як сивочолий Ярмолич попомахав заповзято руками й видав з себе добру порцію незрозумілих, але, з усього видно, привітальних окриків.

Старець, без сумніву, зрадів увазі двох молодичок, бо, звівши пересохлі й потріскані до крові вуста в кривий широкий осміх, на диво прудко, спираючись на високий кийок, почимчикував далі.

– І чому він нічого не може сказати? – жалісно мовила Марійка.

– Сама не знаю, – невпевнено відповіла Валька. Рідко вона чогось не знала, а тут і сама досі ні в кого не розпитала докладно про біду німого односельця. – Я лишень чула те, що всі: у війну, геть юним хлопцем, він побачив, як у клуні на сіні вояки ґвалтували його матір. І щоб нікому про це й словом не обмовився, йому відрізали язика. А хто то був – німці чи наші… Не знаю я, – закінчила.

Ритка й не запрошувала кумочок у хату, звідки доносився неприємний запах лежачої баби Параски та Ганниного завсідного перегару. Прихопила плящину самогонки, кусень паски, кілька куплених свіжих помідорів, огірків, урізала лікарської ковбаси.

– Ой, Ритко, та в тебе маргаритки цвітуть! – скрикнула Валька, запримітивши на забур’яненій клумбі барвисті голівки. – Чом же вони в таких хащах ростуть? – нахилилася, щоб прополоти квіточки.

– Ще мені з двома дітьми тільки квітами журитися, – відповіла недбала Рита.

А за мить…

– Чому не випололи клумби, мамо? – звернулася до старої Ганни, що виповзала, як та черепаха, з хати. Стара нічого не відповіла доньці, бо не втямила, чого в неї про таке питають. Хіба ж то її турбота? У неї турбота одна: аби не боліла голова…

Маргарита причепурила так-сяк доньок, наостанок скрикнула знічев’я:

– Ой, кумочко, як то кажуть люди: не почесна, зате щесна! [71] Щесний – щасний.

І всі хутко попрямували до ставка.

Туди зі свого багатого хутора мала приїхати велосипедом Тетяна. І справді, молода Шолудиха вже чекала на подруг, розстеливши на зеленій долівці широке домоткане рядно, на якому хвацько вистрибував малий Богданчик.

Вони смакували паски, інші лагомини, цокалися наповненими вином-горілкою чарками, раз по раз виголошуючи багатонадійні тости… І без кінця теревенили, і співали милозвучної…

І ніхто, як і колись, не замислювався над майбутнім і не здогадувався, що буде через п’ятнадцять років…

А через п’ятнадцять років…

…Вальчин Максимко житиме в Дарининій хаті, догляне любу бабусю («Я ще з нього сік братиму»), й помре Дарина, як і її мати, красивою смертю: молячись навколішках, схилиться долу й видихне востаннє…

А її правнук Максимко, як і дядько Роман, вивчиться на священика, побереться із…

…молодшою Маргаритиною Василиною, і разом вони ще багато літ проситимуть Бога за всіх померлих і живих родичів Яворівських та Чикунових. За недолугу Маргариту, яка…

…так і не зрозуміє, що батьком обох її дочок є завсідний помічник Аркадій («Два запитання – одна відповідь. Аркадій»). І вже не стрепенеться вона й не зміниться навіть тоді, коли її зятем стане священик.

А Максимко молитиметься й за тещу бідову, і за старшу її доньку Катерину, яка…

…подасться на далекі закордонні заробітки, де й загубиться, зникне без сліду, додому більше не повернеться…

І навчатиме Максим духовного…

…рідну матір, яку й через роки кликатимуть Валькою. Її чоловік Арсен і далі дбатиме про сімейний добробут, а вона собі читатиме Біблію тихцем на своєму незмінному робочому місці в бібліотеці, куди майже не приходитимуть відвідувачі. Поволі зникатиме з її обличчя врода, але біль і мука за те, що колись замолоду вчинила непоправне, – проґавила-згубила справжнє кохання, – так і житимуть із нею. Бо, може, якби мала сміливість, то не так трагічно закінчилося б життя коханого Дмитра…