Жанна Куява - Із медом полин

– Та чого ти, – тепер Ритка наче й геть забула про свою нічну пригоду. – Раз чи два, опше-то, приходив якось… Давно те було… Але ж дружину собі для життя шукав. Я, видно, непідходяща була. А Марійка – то таки хазяйка на ура!

– Ну, добре-добре, і що там далі було? – перебила Валька.

– Ну, і не так давно відкрилася вона мені, що, опше-то, попробує ще раз щастя поспитати. Мовляв, Олег хоч і непоказний на вроду, але негулящий, роботящий, душу добру має… І що ти думаєш? Тільки-но вона сміливих од нього кроків почала дожидати, як… Ну, ти, опше-то, сама знаєш…

– Ох-хох, – скривилася Валька. – Але як саме все сталося? Як він помер?

– Якогось вечора пожалівся домашнім, що серце поколює, – вела обізнана зі справою Ритка. – Батько, опше-то, порадив прилягти, одпочити, бо вдень роботу якусь вельми тяжку робили. Дрова возили з лісу, чи що… Ну, ліг Олег. Зранку встав і знову за серце вхопився, сказав, що кольки не минають. Поїхав у район, у лікарню. Там, опше-то, теж лежати порекомендували. Але він вернувся додому, сказав усім, що йому вже ліпше. І ото наколов гору дров, увечері самогонки добряче хильнув та й ліг спати. А вранці сина мама-татко вже не добудилися… Бач, яке горе! І знову те все переживай нашій Марійці, – захитала головою.

– Ох-хох, – зітхнула Валька. – От чому так сумувала Марійка останнім часом, – Валька згадала, якою подругу зустріла на вокзалі.

– Уявляєш, як їй було на похороні?! Вона прийшла, але стояла збоку, навіть не прощалася з Олегом, бо нащо? Щоб люди знову, як колись, почали говорити?… – додала Ритка.

– Бідолашна… Ох-хох, але мусить якось і це пережити… Ритко, а ти неодмінно перекажи їй слова покійної Галини! – наказала Валька кумі. – Мабуть, вони вже сходитися думали, а тут – отака біда…

– Ой, Валько, що ж мені, горопасі, робити?! Чому мене пустий не пускає до церкви? – Ритка згадала, чого прийшла до куми. – Горітиму я, мабуть, у пеклі, як найбільша грішниця! – скривилася.

– Не горітимеш, – тільки й мовила Валька.

– Чого ти так кажеш? – очі Маргаритині розширилися.

– Чи ти хоч знаєш, що воно таке, те пекло?

– Ну, як що? Вогонь… ну… все горить, люди кричать, у казанах киплять…

Валька взялася накривати на стіл, щоб пригостити подругу бабусиними великодніми ласощами.

– Не такий простий цей світ, як ти думаєш, – мовила внучка Яворівської. – Тому нам, людям, непросто його осягнути… Ісус навчав притчами. Коли казав, що пекло подібне до геєни огненної, то мав на увазі єрусалимське смітничище. А колись, як і тепер, сміття спалювали, тому ми й згадуємо про вогонь. Пеклом Ісус назвав смітник. Місце самотності й покинутості, місце, де немає Бога.

– Ого, – Ритка почухала за правим вухом, хоч і не свербіло.

– Але людині, яка жила на землі без Бога, і на тому світі бути з Ним стане за муку. Для такої людини пекло – бути з Богом. Бо коли ти прожив у темряві й раптом виходиш на світло, то починаєш бачити весь свій бруд, – Валька різала на чималі шматки запашну паску. – Якщо ти чинила зло людям, ненавиділа їх, то як почуватимешся при Богові? Правильно – зле. Тому тобі ліпше бути на отому звалищі. Тобто пекло – це не завжди кара, щоб ти знала…

Ритка мовчала, проковтнувши разом зі слиною, яка нестримно набігала через апетитні аромати, всенькі слова.

– Але отой пекельний стан покинутості для людини – жахливий, він нестерпний, – закінчувала Валька. – Сядь-но в поїзд і їдь безперестанку сама-самісінька у вагоні… і ніколи нікуди не доїдь. Уявляєш, який це гнітючий стан?

– Ой, не кажи, – знову ковтнула Рита. – Капець який гнітючий, – повторила.

– Пам’ятаєш, як Ісус зустрівся з гадаринським біснуватим? – спитала Валька куму.

– Еге! – збрехала Маргарита.

– Він на «Бога-Любов» казав: «Не підходь, ти мене мучиш!» Тобто для людей, які уподібнюються до гадаринського, Христос є мука, розумієш?

Ритка мовчала. Дивилася на розумашну куму, намагалася якнайліпше почути все, що вона каже. Але то не дуже виходило.

– Сходи до сповіді, – порадила Валька.

– Та я хотіла! – трясонула долонями, відтак зітхнула. – Але хіба нашому батюшці я розкажу про себе всю правду?! Тож я з сорому чисто згорю!

– То дядькові моєму, батюшці Романові, висповідайся. Він усякого наслухався… У колонії від засуджених, знаєш, яку правду вислуховує! Але і їм старається допомогти.

– Добрий він у вас, кумко! Завше такий… якийсь… осяйний, полюдський, простий! Ну, гаразд, може, сьогодні ввечері прийду ще, то й про сповідь умовлюся з вашим батюшкою, – відповіла Рита й хутко перехилила келих із червоним вином, що вже давно муляв їй очі. Узялася ласувати куминим почастунком, тому, певна річ, про сказане досі забула.