Жанна Куява - Із медом полин

Тою дорогою догнала дівчину (овва!) вантажна машина. Зрідка бачила такі дівчина. Хіба де-не-де в районі, бо всі її односельці лише підводами долали відстані – хоч довгі, хоч короткі. Зеленкуваті дверцята високого носатого ваговоза відчинив незнайомець. Запропонував підвезти бодай до найпершого села, мовляв, саме туди прямує.

Ні, Дарина й думки такої не мала. Чого вона сідатиме до незнайомця? Ой, ще й такого… не такого…

– Та сідай, темно вже, хочеш вовка посеред дороги стріти? Гірше буде! – налякав дівку немолодий водій.

І сполох таки охопив Дарину, хоч вона, як нікому, довірялася снігам, деревам, полям, манівцям рідним, поміж яких ось уже сімнадцятий рік зростала, любу земельку топтала…

Сіла в крісло несусвітнє, попереду картина дивовижна: два великі ліхтарі шлях освітлюють, видно поночі, як у хаті при лампочці Іллічевій… Та недовго захоплювалася небаченою дивовижею Дарина. Найближче село ще ховалося за густими сосново-ялиновими коридорами, як керманич зненацька звернув у гущавінь, подався заметеним шляхом у нетрі – до найпершої запини. Вимкнув ліхтарі – на пасажирку вовком скочив. Від тої несподіванки Дарина не лише заніміла, а й зомліла. Однак похапливі руки кремезного чолов’яги орудували так швидко, що, відчувши їх на власних груденятах, Дарина не тільки повернулася до тямку, а й зайшлася несамовито верещати, та так, що аж списом закололо під отою оголеною пазухою, вогнем запекло в горлянці… Роз’ятрений чолов’яга, не роздумуючи, зацідив кулаком у ті розхристані дівочі груди, схопив за верескливе горло, здушив збіса кріпко – де й поділася в Дарини сила бодай криком відбиватися. Лежала немічна. Ґвалтівник придавив горопаху тяжким каменем – вона хіба головою крутила з боку в бік, слізно «Отче наш» читаючи…

Ох і боліло їй те, що досі, як зіницю ока, щадила, ох і кровило! Чи довго тривала та наруга? Здалося Дарині, й ніч минула, і світанок до неї вже першим променем підморгує. Але ні, то вовкулака-керманич заводить свого коня залізного, страшного, хай йому нетривка доля, засвічує ліхтарі дорожні. Знову везе кудись.

«Ой, вези, водієчку, ой вези на край світу й викинь у яму найглибшу, закопай, хоч іще й дихаю», – прохала подумки, а тоді…

– Закопай! І не скрикну! Закопай у найглибшій ямі мене, злий чоловіче! – направду заголосила притомна Дарина. – Тільки не вези в село рідне, до матері-батька золотих, які любили мене, берегли-гонобили. Прошу тебе, вбий! Не вези в село! – ридала.

Натомість мовчазний, однак страхітливий, наче сама смерть, чолов’яга таки довіз її до сусіднього села, звідки Дарині додому було понад три кілометри. Ще вибрався з машини й висадив ту, що її кілька хвилин тому брав силою, як хижа звірюка.

Що й казати, людина – таки найнебезпечніша з тварин!

І тільки-но він скочив у машину, як знесилена Дарина підповзла під передні колеса й скрушно так заволала:

– Я не хочу жити, переїдьте мене!!!

Та кому ти потрібна, чужинко, щоб тебе слухатися? Ба вбивати…

Щезнув з очей вовкулака, як у найстрашнішому сні. Дарина вгору зирнула, де зорі навдивовижу ясні, й прошепотіла чутно:

– Погана з мене християнка… Про смерть прошу при юності й здоров’ї…

А за місяць з гаком зрозуміла, що носить під грудьми первістка. Дитину від нелюда-вовкулаки. Мовчала про пережите, ні з ким і словечком не поділилася, хіба в монастир щонеділі бігала, служби з ранку й до смерку вистоювала…

Якось ухопила два великих відра з помиями-наїдками – свиней годувати поспішила. Важка та ноша була. Вилила в корито баланду, а внизу живота так закололо, так болісно занило, що й не втрималася на ногах – присіла коло вепра здорового. Відтак попросила батька завезти до бабці-повитухи за три села, щоб управила надсадженого живота.

До чужої хати сама зайшла, без татка. А стара лишень зирнула між ноги закривавлені, заявила:

– Дитина як і народиться, то калікою!

Злякалася Дарина, сиділа розгублена й безпорадна, хіба молилася… І того ж дня… позбулася зародка. Стара все хутко зробила…

Так Дарина зважилася на гріх. Сама не знала, як змогла? Невже так ненавиділа ґвалтівника-вовкулаку?

Довго мучило Дарину скоєне, не мала затишку, згубила спокій… А врешті подалася ще раз у монастир, де призналася духівникові про дітовбивство.

Тоді почула від нього:

– Колись до мене жінка прийшла. Сказала, що якийсь знахар узявся відмовляти її народжувати, мовляв, дитина буде несповна розуму, то матимеш клопоту на все життя. Я ж порадив: коли й народиш нездорове дитя, то любитимеш і таке. Вона послухалася. І народила здорового хлопчика… Цей випадок свідчить про силу материнської віри. Щирої непохитної віри Бог не споганить, без його волі, як сказано, і волосина не впаде з людської голови. Віра творить дива всупереч, здавалося б, здоровому глузду… Молися, дівко, багато молися, і Бог простить гріх, у якому слізно каєшся…