Жанна Куява - Із медом полин

Крадуниха тремтливими руками дістала послання, затаївши віддих, розгорнула аркуш, уголос прочитала: « Два запитання – одна відповідь. Аркадій ».

Не задумуючись над прочитаним, Рита щодуху дременула з невідомої місцини й помчала так швидко, що, здавалося, хотіла втекти від самої смерті. Так їй було страшно, так млосно, що над усе забаглося опинитися в рідній хаті, нехай і старій, як її нещасний рід, на широкому ліжку, її єдиному власному прихисткові, і випити якнайбільшу склянку міцнющої горілки. І хай навіть мати репетує чи баба нарікає-проклинає, аби вдома, аби випити, аби забути те, що їй приключилося…

Так і сталося. За мить Рита вже сиділа на ліжку, спустивши долі ноги, й однією рукою трималася за серце, а другою – за шийку недопитої чвертки з бурячанкою. Дослухалася до себе й зрозуміла, що так їй у грудях ще ніколи не боліло, а нижче, в правому боці, так їй іще не пекло й не кололо…

Устала, ступила кілька кроків…

– О, я справді йду! Я справді йду! – раділа пошепки.

На підвіконні досі ще горіла свічка.

«Невже це їй наснилося? Але ж усе відбувалося так чітко, так правдиво! Що це було?» – забило молотком у голові, й од того нестерпного болю Маргарита зомліла.

Не вийшло й цього року в неї потрапити на всеношну.

Валька прокинулася близько одинадцятої. Їй ніколи не спалося першого дня Пасхи, дарма що проводила безсонну ніч на всеношній службі. У вікна зазирало грайливе сонце. То був знак, що свято видасться погожим. Максимко з Арсеном усе ще солодко сопіли, тож вона надумала причепурити велику кімнату. Невдовзі бабусину хату заполонить велика родина, треба її стріти пригоже…

Валька перебігла очима по кімнаті. Залою ніхто її зроду-віку не називав, тому для всіх вона спрадавна була просто велика. З-попід стелі визирали вишиті гладдю диво-картини, що стелилися рівненькими рядочками, наче розвішані на подвір’ї випрані проти Великодня барвисті пошиванки. На них красувалися фіолетові айстри, жаріли чорноокі маки й розкошували серед золота пшеничного поля улюблені Даринині квіти – волошки. Крім цього, з кожного кутка тих картин виглядали застромлені за рами чорно-білі й кольорові світлини, з яких усміхалися всі Даринині діти та внуки. Аби завше вони коло неї були, аби щодня їх бачити…

Невисокі стіни були прикрашені власноруч тканими, у всілякі ромби килимами, що завше вабили око незбагненністю, над кожним килимом – пара святих образків, покритих, наче жіноча голова хусткою під час молитви, чистісінькими й накрохмаленими вишитими рушниками. Долі лежали домоткані рядна й ходники, [68] Ходник – постілка, доріжка як любила казати на них баба Дарина, – вони завжди напрочуд грайливо лоскотали Валині босі ноги.

Тим часом меблі тут стояли громіздкі й сучасні. Великий диван з вигíдною округлою спинкою, два глибоких комфортних крісла з бильцями, як у королів (то слова баби Дарини), еластичні подушки, м’які пуфи… Ці всі панськовиті конструкції та елегантні декорації аж ніяк не пасували до сільських, простацьких, створених власноруч хатніх прикрас. Але так захотіли її діти. То вони подбали про нові меблі для любої неньки. Ну й нехай. Аби не зачіпали дорогих її серцю речей. Вони вікуватимуть у хаті, поки житиме й сама. А там… То вже од дітей-онуків залежить: викинуть батьківське-дідівське збіжжя чи зберігатимуть його.

Нині Валька згадала, що в дитинстві їм, малим і неохайним, бабуся мало коли дозволяла гратися у великій кімнаті, де розкішними меблями й не пахло, а стояли ліжка з залізними бильцями та тверді табурети. Однак і тоді вельми вже страхалася старенька, що верткі шибайголови порушать отой затишок багаторічний, нашкодять її ходникам різнобарвним, позламують пишні квітучі стебла доглянутих вазонів. Тому й хотілося малим якнайчастіше в тій хаті тулитися, бо, здавалося, ніде більше немає такого затишку, такої чепурної й незвичайної хатньої оздоби, як у їхньої бабусі…

На м’якому кріслі лежала Максимкова сумка-ведмедик і його улюблена іграшка – лялька-мотанка. Вона була геть не схожа на тих манюніх барвистих лялечок, що їх продають на обласних мистецьких виставках і в колоритних крамницях. Про них кажуть ще: «Добро привертають, а зло відганяють». Валька згадала, як у коридорах їхньої бібліотеки організували були виставку народних іграшок, куди завітала старенька майстриня. Вона цілими днями сиділа на низенькому ослінчику й проводила майстер-класи для охочих навчитися робити ляльок-мотанок. Тоді дітвора не покидала бібліотеки, все гніздилася коло старенької, слухала її тихомирну гутірку і вправно намагалася теребити пальчиками так, як те робила мисткиня.