Жанна Куява - Із медом полин

Дмитро не пробачить Вальці мовчазної любові до нього.

А Валька не пробачить Дмитрові нелюбові до Тетяни.

Самі ж вони кохалися лише в думках.

… «Дмитро наш – парубок моторний!» Це те, що раз по раз повторювала Митькова бабуся, дивлячись на проворного внука-підлітка, який ні по слово в кишеню не лізе, ні по кулак. Ото чим-чим, а силою та пихою цей хлопець вирізнявся з-поміж ровесників ой як разюче! Митька в селі поважали, бо вмів дати відкоша і словом, і ділом. Тому й пригощали в кожній компанії, тому й напрошувалися до нього в друзі. Але то хлопчаки та чоловіки. Чого не скажеш про дівок, якими Митько крутив-завивав, що козак шаблею. Дівки до Митька не наближалися, хіба здалеку на нього роздивлялися. А загонистий та гордовитий кавалер тішився славою свободолюбця, якого захомутати женячкою нікому не вдасться. Хіба Яворівській вродливиці. Вальку він кохав зі школи. Але нікому про це не обмовився й словом. Навіть їй самій.

Єдине, на що наважився гордий поліщук, – прийти до коханої додому вже тоді, як батьки про женячку йому всенькі вуха затуркотали. Того самого вечора, коли покликав заміж Шолудишину Тетяну, годиною раніше Дмитро стояв на порозі Дарининої хати, щоб поставити Вальці найголовніше питання в житті.

– Вийдеш за мене? – спитав, не ховаючи очей, без краплі сорому чи шаріння. – Ждатиму, скільки скажеш…

Валька, яка тільки перший рік на бібліотекарку відучилася, проковтнула тоді язика, не знала, що сказати. Хіба:

– А як же Тетяна? – підозріло глянула. – Ти ж до неї вже третій рік ходиш! – підвищила голос.

– Одне твоє слово – і все зміниться, – відповів, схиливши голову.

– Нащо ж ти до неї ходиш? Нащо?! – скрикнула дівчина, різко розвернулася, заплакала.

Валька не соромилася своїх сліз. Вона соромилася себе. Бо давно, коли тільки відчула, що її серце вже може трепетатися від найперших почуттів, у його закутках оселився Дмитро. Старший на п’ять літ хорошун, який подобався мало не всім її однокашницям, підкорив і її наївне серце. Але Валька про це нікому не казала. Навіть бабусі, не те що подружкам. Бо знала, що забіякуватий, без перспективи й бажання здобувати вищу освіту селюк ніколи не стане їй до пари. Вона має вийти за іншого. Не за Митька. Хоч і кохала його щиро…

Дмитро не сподівався побачити кришталеву Вальку в сльозах. Завше білолиця й доглянута, вона, здавалося, й не навчена плакати. Бо чого їй печалитися? Має все, що треба щасливій людині, – родину, вроду, гроші, перспективи…

Він торкнувся її плечей. О, як добре, що вона не бачить його тривожного й водночас такого вдоволеного виразу!

«Вона теж мене любить, – длубало долотом у скронях. – Я знав це, я це відчував», – тішив себе надією…

– Іди, Дмитре, – розколола Валька надбиті стінки Дмитрового сум’яття. – Ми ніколи не будемо разом, – відрізала.

І сховалася за дверима Дарининої хати.

…Вальчина мама не вельми раділа майбутньому зятеві Арсену. Круглий сирота, хоч і з міста, але без просторого житла (тулився з бабусею в однокімнатній комуналці), без вищої освіти… Чим міг забезпечити випещену кровиночку? Не такої долі справжня мати зичить доньці.

А тут знебачки, [69] Знебачки – зненацька, несподівано як ото Миколина смерть посеред щасного молодецтва, – вагітність!

– Не дозволю тобі, дитинко, вбивцею стати, – сказала баба Дарина, яка найпершою ту новину від онуки дізналася. – Довіку мучитиме тебе цей вчинок, не знатимеш, де й прихиститися, куди од скоєного сховатися. Бо гріхові немає ліпшого пристановища, як у пеклі.

Дарина знала, що каже, бо носила в душі таємницю давню, якої досі нікому не виявляла. Уже й не скаже. З нею щира правда на той світ одійде.

Вона ж бо сама колись змушена була на такий гріх наважитися.

Чи можна той трапунок власною волею назвати? Чи таки безвихіддю? Досі тому відповіді не знає Дарина. Відомо лишень, що одному Богові повідувала цю печальну історію. Відтоді зареклася: хай там що, але ні сама не піде на таке, ні дітям не дозволить таку муку стерпіти…

Сталося те, ще як дівкою була, а заміж тільки збиралася. Однак не знала тоді Дарина ще Вальчиного дідуся, молодюнього Петруся…

Посеред лютої зими добиралася Дарина з району додому. Продала містянам три клецьки масла, дві плитки сиру, літр сметани й не зогледілася, як додому йти довелося поночі. Усі п’ятнадцять кілометрів. Коли б завидна, тоді лісом наполовину коротше й хутчіш. А так… Не подумала про те Дарина, перераховуючи раз по раз вторговані за домашні припаси грошики… Мусила йти довшим шляхом, одначе без остраху, а з радістю, що вступить у хату, метнеться до ліжка й сховає під матрац пожадані рублі. А там уже лежить куценька частка її, Дарининого, приданого…