Жанна Куява - Із медом полин

Сталося то через три місяці майже щоденних їхніх побачень. На Святу Пасху з Білорусі додому Рита приїхала не сама – з Левком. Матері, як і Андронові, до того було байдуже, вони хіба раділи, що тепер сама донька наливатиме їм випити за сніданком, обідом та вечерею. Бо ж гість у хаті! Як не пришанувати?! У селі навіть у найсуворішої хазяйки не велося відпускати гостя з дому, не вчастувавши. «Тричі п’ють і в найгіршій хаті! – казали, припрошуючи гостей. – А наша ж таки не найгірша!» – наливали по четвертій…

Але саме через це Маргарита ненавиділа свята. Соромилася комусь признатися, але ні Пасхи, ні Різдва чи Трійці вона ніколи не чекала й не любила. Бо цими днями в її хаті оковита лилася не лише з перевернутих через незграбність склянок, а й дзюрила по огидних п’янезних підборіддях, обляпаних та засалених пазухах таких самих невдах, як і її батьки.

Щоб не бачити того, Ритка з Левком, які у веранді на тапчані тіснилися, ледве порозплющували очі святої недільки, поспішили в гості до добре знайомої обом Тетяни та її чоловіка Дмитра. Скуштували лимонної паски, що на селі тоді тільки в моду заходила й у доброї господині – Тетяни – з першого разу вдалася смачна та пишна. Потроху й випили… А десь за годину до їхньої компанії долучилися… Віктор зі Світланою та своїм майже п’ятимісячним синочком Юрасиком.

Як побачила молода мамуся колишню свого ненаглядного, ледь не луснула од злості! Проте хутко втихомирилася й мовчки сіла до святкового столу.

Тим часом Ритка й знаку не подала про переполох, що бурлив-шматував, наче здичавіла вівчарка, всеньке її нутро. Вона й далі жартувала, виголошувала нісенітні тости, перехиляла одну по одній чарки бурячанки й усе намагалася не дивитися на Юрасика: не хотіла бачити плоду й дотепер коханого, такого милого її серцю, але чужого чоловіка.

– Теє, а можна мені сказати? – десь уже по годині шостій зненацька розтулив рота до цього мовчазний, ні риба, ні м’ясо, Левко. – Теє, – зашарівся попри хміль. – Дозвольте мені підняти… гм… за тезку найпрекрасніших жінок в історії!

– Вау! – не стрималася гордовита Тетяна. – Це про яких таких найпрекрасніших ти кажеш? – захотіла перевірити ерудицію чужинця-ловеласа.

– Я… гм… хочу випити за вашу землячку, за вашу подружку, за… гм… красиву дівчину із таким самим красивим ім’ям…

– Квітковим, мабуть? – Тетяна не вгамовувалася і ще дужче засоромила Левка.

– Теє… Тезками цієї ніжної квітки були найвідоміші в істо – рії королеви!

– Левку, як довго ти готував цей тост? – вибухнула нервовим сміхом не вельми привітна господиня. – Три, чотири, п’ять місяців?

– Ну, Таню, дай я докажу, – попросив гість, не зважаючи на Тетянині кпини. – Славнозвісна королева Марго колись була найрозумнішою й найпрекраснішою жінкою! Її краса примушувала чоловіків дуріти… ну… втрачати розум. Я читав, що засушені серця своїх прихильників королева Марго завжди носила з собою в спеціальних коробках…

– А-ха-ха!!! – тепер, окрім Тетяни, заливалися сміхом і Віктор зі Світланою, і Дмитро, ба навіть Маргарита. – Не завидую я тобі, Левку, – не втихомирювалася хазяйка дому.

– Я теж десь таке чула, – несподівано для всіх втрутилася в балачку Світлана.

Од такого сюрпризу на застілля гепнула каменем заціпеніла німа тиша.

– А ще я знаю, що колись давно маргаритка була найпопулярнішою з усіх квіткою. Секрет її успіху був простий: і для бідних селянок, і для придворних дам, і навіть для лицарів вона була порадницею в сердечних справах. На ній ворожили, обривали пелюстки, так, як тепер ми… гм, – заткнулася на мить, – як тепер молодь робить на рум’янках: «любить – не любить, любить – не любить…» А ще маргаритки – то квіти Богородиці! – вела сміло Світлана. – Так вважали давні християни. Я читала, як однієї холодної зими Діва Марія зробила ці квітки з клаптиків жовтої тканини для маленького Ісуса. – У цю мить Віктор аж запишався своєю недурною дружиною. – А в іншій історії розповідається: коли Марія дістала благу вістку від архангела Гавриїла, то так зраділа, що там, де ступала, виростали білосніжні маргаритки, такі ж чисті й прекрасні, як і її душа… Отаке значення цієї квітки. Але… що спільного між нею і… гм, – ковтнула не слину – прихований ляк. – І кимось серед нас? – ховала від усіх очі, однак вела далі: – Не хочу нікого кривдити, але якщо вже тебе назвали таким іменем, то, може, добре було б подбати й про відповідне ставлення до себе? – останню фразу Світлана промовила на диво упевнено, без ніякого остраху. – А тепер можеш далі виголошувати свій тост, Левку, – мовила, ніби ведуча популярного ток-шоу, яка дає слово черговому гостю.