Жанна Куява - Із медом полин

Марійка й собі добре розуміла, що йти на таке свято в улюбленому чорному геть не по-людськи, тож дослухалася материних порад – убрала простенький, без ніяких витребеньок, голубий безрукавий піджачок і такого ж кольору спідничку-розлітайку до колін.

Але найбільше вразила всіх Маргаритка. Багато хто чекав, що своїм звичаєм вона матиме недоладний сороміцький вигляд. Але, видно, дівчину мало знали: вона ж має подругу, а в тої бабуся-рукодільниця! І от Дарина Яворівська викроїла для Ритки такий убір, який її однокашницям хіба снився.

Синю мінливу тканину Ритка купила за позичені в Пелихової Катьки гроші. З неї вийшло хоч коротеньке, але славне платтячко на бретельках. Проте неповторний чарівливий образ створювала накидка, яку пошили з прозорого волошкового шифону. За нього випускниці довелося викласти цілих сімдесят п’ять гривень! Та вона й хвилини не жаліла про це. Бо такою красивою Ритка себе ще не бачила. Широкі розкльошені рукави, такі ж розлітайки-поли, що прикривали хоч дерматинові, але теж новенькі чорні босоніжки… У цій легкій, повітряній і розкішній мантії випускниця почувалася царівною з казки про лебідку, що оберталася на небаченої вроди дівчину…

Ахнули всі у школі, коли вгледіли завше по-дурному вдягнену Крадуниху. Ба навіть позаздрили її на диво модному та не схожому на жоден інший приголомшливому нарядові. Серед захоплених був і Віктор, син суворої, вимогливої і найчастіше невдоволеної вчинками й знаннями своїх учнів математички.

Отоді й зацвіло їхнє кохання. Зайнялося шпарким червоним кольором, що своєю грайливістю та яскравістю, певна річ, дошкуляє всім навколо. Як то, щоб отакенний завидний красень занадився ходити до Крадунихи?! Хіба дівок достойних немає в селі?

Ритка здогадувалася, що такі пересуди пускають «доброзичливі» односельці, а надто Вікторова мати, яка й чути не хотіла ущипливих балачок про сороміцькі походеньки свого синочка. Постановила: «Пограєшся, Вітьку, а як наспіє час женячки, [37] Женячка – женіння. сам зрозумієш, що для життя потрібна дружина путня й тямуща».

Математичка була переконана: одружуватися з дівчиною з найганебнішої й найбезпутнішої родини в селі не стане в сина ні сміливості, ні відваги. Видно, знала кровиночку. Чи то пак чула серцем. Бо за місяців вісім дізналася, що син таки надумав женитися, але, звісно ж, не з Крадунихою. З донькою її колеги. Світлана ще тільки закінчувала школу, а вже носила під грудьми Вікторову дитину…

Ритка цього не знала. Вона всім єством кохала красеня Вітька, тому довіряла, жодних правил у їхніх стосунках не прописувала, претензій не мала – обдаровувала ненаглядного цілковитою свободою. Сподівалася: оцінить те, що став першим чоловіком у її житті, цілував-обіймав, тішився-упивався юним тілом, невмілими, проте жагучими пестощами, коли хотів і де хотів…

До того ж одразу після випускного, коли Віктор уперше провів дівчину додому, Ритка пообіцялася, що, всупереч незавидній репутації, зробить усе, щоб стати гідною парою вчительчиному синові. Казала собі: «Я виберуся з цієї непутньої хати, я не буду така, як батьки-алкоголіки, я ніколи не зледащію так, як вони, про мене не казатимуть так, як про них. Я не встидатимуся говорити те, що думаю, бо мене будуть хвалити. Про мене не казатимуть «безнадійна, аморальна, шалапутна мати», а казатимуть: «От яка мала Чикуниха молодчина, як захтіла, то й вибралася з пропащого кодла! Ніяк не схожа ні на матір-пиячку, ні на безбожницю бабу Параску! От яка хазяйка файна! От яка мати хороша!» Отаке я буду чути! Щоб усі знали! І ти, Вітьку, перший хоб знав, яка я в тебе буду!..»

І вже того ж року, наприкінці літа, поїхала Ритка на заробітки в сусідню Білорусь, де з шостої, а то й з п’ятої ранку і до заходу сонця, не розгинаючи спини, завзято збирала картоплю. Вириті копачем бульби накидала в два кошики й сама худими руками-билинами носила їх до тракторного причепа, що виднівся посеред безкрайого поля. І так сотню разів на день.

Ритка старалася заробити на придане, про яке дбала чи не кожна наречена в їхньому селі, – на меблі для спальної кімнати щасливого молодого подружжя.

Звісно, після перших заробітків їй забракне грошей, щоб купити одразу шафу з чотирма дверцятами, сервант, трюмо, дві тумбочки й комод. Але на широке двоспальне ліжко, знала, платні має стати. А далі – аби бажання, життя ж допіру починається!

За три тижні Ритка повернулася додому з грішми та обгорілим, наче підсмаженим на пательні тілом. А що засмагу мала не морську, то її щічки скидалися не на апетитну шоколадку, а на розрізаний навпіл столовий буряк. Ніс та плечі від надміру сонця лущилися, вкривалися неприємним, подекуди навіть бридким ряботинням: воно вигравало майже всіма відтінками невластивого здоровому тілу яскраво-бурячкового кольору. Де й поділася на Ритиному личку біленька з природи шкіра. Ця ваблива й водночас уїдлива для сільського ока познака її безтурботного життя зосталася вже в минулому.